Іноземці у 25-й бригаді ДШВ: як проходять відбір та адаптацію

У 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді 7-го корпусу ДШВ діє власний курс адаптації для іноземців. Він триває близько десяти днів, протягом яких кандидати проходять фізичну підготовку, тактичні заняття, навчання з дронами та тактичну медицину за алгоритмом MARCH, а також щоденні уроки української мови. Середній вік охочих — близько 30 років, найчастіше вони приїжджають зі США, Бразилії та країн Північної Європи.

Географія добровольців широка: Америка, Бразилія, Швеція, Данія, Норвегія, рідше — Франція, Німеччина, Тайвань, Японія. Хтось має військовий або поліцейський досвід, хтось приїжджає без нього. Мотиви різні: переконання у несправедливості війни, бажання отримати громадянство чи новий досвід. Тих, кого приваблює «військова романтика», намагаються відсіяти на ранньому етапі.

29-річний чилієць Арес, колишній артилерист, пояснює свій вибір: «Я вважаю, що ця війна несправедлива. Хочу допомогти людям, які не можуть захистити себе самі. І бачу, що це красива країна. У мене тут є майбутнє. Я хочу залишитися в армії». Бразилець з позивним Орел, який служив у зв’язку, додає: «Я вірю, що можу стати „тихим солдатом“. Тут є нові навички — FPV, усе інше. Українська армія — найкраща у світі, бо тут усе постійно змінюється».

Інструктор з БПЛА Ігор Майзелев працює з іноземцями майже два роки. Серед тих, кого він бачив, — хорват, чий батько воював разом з українцями за незалежність Хорватії, американці, які хочуть жити в Україні, а також ті, кого надихають українські жінки. Головне завдання, за його словами, — відсікати шукачів пригод, бо «військової романтики тут немає».

Шлях до контракту починається з пошуку рекрутера через сайти, Reddit або сарафанне радіо. Далі — співбесіда онлайн або в Дніпрі, документи, військово-лікарська комісія. Перед підписанням контракту кандидат проходить курс адаптації. Керівник служби адаптації Євген (позивний Ворон) зазначає: «Вони живуть окремо близько десяти днів. За цей час ми дивимося, чи відповідає людина фізичним і психічним вимогам. ДШВ завжди вважалися елітою — конкурс серйозніший». З десяти людей зазвичай відсіюються двоє-троє, конфліктних не беруть принципово.

Програма включає тактику переміщення, окопи, бій у місті, тактичну медицину, інженерну підготовку, топографію та фізичну підготовку за стандартами НАТО. Фізичний стан — базовий фільтр, але іноді людина, яка виглядає слабкою, витягує на силі волі. Важлива і психологічна стійкість: уміння виконувати накази, навіть якщо командир молодший. Ворон згадує хлопця зі Словенії, який фізично не проходив, але володів мовами і був комунікабельним — його зберегли як зв’язкову ланку між командирами та групою іноземців.

На курсі з кандидатами працює 69-річний колишній офіцер Королівської морської піхоти Великої Британії з позивним Грім. Він волонтер-ментор, допомагає з організацією, підтримує морально і щодня веде базову українську. «Потрібен рівень фітнесу вище середнього. Їх оцінюють на початку, дають фізичну підготовку протягом курсу і знову перевіряють в кінці. Дивляться не лише на покращення — а на волю дійти», — каже він.

Найбільша проблема для іноземців — мова. Багато українських командирів погано знають англійську, тому у бригаді практикують змішування складу: іноземці служать разом з українцями. Ворон вважає, що офіцерам потрібні курси військової англійської. Уже створена WhatsApp-група для іноземців, є людина, яка допомагає з побутовими питаннями, та мовний посібник. Кандидати швидко засвоюють команди «ліво», «право», «назад», «привал», «до бою».

Ментальні відмінності теж помітні. Ігор Майзелев згадує двох японців, один з яких не запитав дозволу в інструктора перед виходом у туалет. Американці з бойовим досвідом часто мають завищені очікування, а ті, хто без досвіду, адаптуються легше. Найближчі за менталітетом — європейці. З латиноамериканцями простіше з мотивацією, але слабша англійська, тому інструктор уже вчить іспанську та португальську.

Окремий виклик — легальне перебування в Україні. Після укладення контракту потрібна посвідка на тимчасове проживання, процедура отримання якої складна. Капітан Андрій Макаров, начальник центру рекрутингу бригади, розповідає: «Ми допомагаємо зібрати й підготувати весь пакет документів і організовуємо логістику — довозимо людей до міграційної служби. У результаті на всю процедуру йде не більше половини дня. Після прийняття документів посвідку готують до п’ятнадцяти робочих днів».

Після адаптації кандидати отримують внутрішній сертифікат і їдуть на базову загальновійськову підготовку до Житомира, потім — ще десять-дванадцять днів злагодження в бригаді на полігоні. Розподіл на посади не завжди збігається з побажаннями: непосидючих скеровують у піхоту, тих, хто має медичний досвід, — на медицину.

Ігор Майзелев наголошує: у ворога величезний людський ресурс, який важко компенсувати без допомоги ззовні, але іноземець у підрозділі — це додаткова робота для командирів. Грім, який приїхав після виходу на пенсію, обурений агресією: «Європі зокрема та Заходу загалом час прокинутися. Ми наближаємося до однієї з переломних точок світової історії. Якщо не зупинити російську армію зараз — коли тоді? Я закликаю всіх, хто хоче щось зробити і вірить у свободу людей, приїжджати і допомагати». Про українську армію він каже: «Вони на іншому рівні. У них нові навички, вони добре натреновані. Я дуже вражений».

Серед відкритих потреб бригади — посада перекладача в штаті, обов’язковий курс української під час базової підготовки, інтеграція іноземців у «Армія+», можливість виїздів за кордон та система супроводу поранених. Поки ж у таборі адаптації щодня тренування: кілометри бігу, MARCH і FPV. «Готуйте розум і тіло. Тут тренують багато. Навіть якщо мотивація висока — без фізичної форми буде важко».