«Азіат»: 413 днів на позиції, поранення і вихід з Часового Яру пішки

Дмитро народився в киргизькому місті Фрунзе, де жив до 1992 року, а згодом переїхав з родиною до Миколаєва, потім — у село Явкине Баштанського району. Свою службу він почав 26 лютого, коли прийшов до військкомату; вже наступного дня отримав зброю. Перебував у штаті військкомату на посаді водія: лагодив техніку, переганяв її, а також возив мобілізованих.

Позивний «Азіат» чоловік отримав через походження із Середньої Азії. За його словами, псевдо добре чути по рації, хоча була й плутанина: на позиції з назвою «Азія» їх часто змішували.

Згодом Дмитра перевели з водіїв у піхотинці. «Поставили печатку — і все. Ніхто нікого не питає», — розповідає він. За його словами, фізичне навантаження різко зросло: до того він майже не носив бронежилет, а на новому місці доводилося постійно ходити в бронежилеті, касці та з автоматом, через що почала боліти спина. Він також зазначає, що через FPV-дрони бути водієм на фронті стало небезпечніше, зокрема на Донецькому та Харківському напрямках.

Після 10 днів на БЗВП у Донецькій області Дмитра перевели до 24-ї бригади імені короля Данила, де він пробув 45 днів, а потім потрапив у піхоту гранатометником.

На нуль військовий уперше вийшов 24 лютого 2025 року і пробув там 30 днів. Згодом двічі був на другій лінії, копав окопи й травмував спину, а 10 червня зайшов на позиції вдруге — і вийшов звідти 26 липня, тобто через 13 місяців. Загалом на позиції він перебував 413 днів.

У підземному укритті бійці облаштовували побут на зиму: проходи закладали мішками, спали у спальниках під ковдрами, які збирали в будинках. Найбільше дошкуляли миші, через які не вдавалося сховати харчі. Згодом до військових прибився кіт: його забрали на позицію, приручили, і він навчився ловити мишей. Їжу бійцям скидали з дронів, іноді разом із проханнями на кшталт ананасів у банці.

Перший контактний бій, за словами Дмитра, стався 7 січня. Група з чотирьох російських військових пробігла повз позицію, забрала свого та поверталася назад; у цей момент він підірвав міну «Клеймор», двоє загинули на місці. За годину бігла ще одна група, яку військовий описує як спеціалістів у кікіморах. Останнього він «поклав на місці»; той кричав, що не може повзти. За словами Дмитра, він вистріляв тоді 8 або 10 магазинів, і автомат жодного разу не заклинив.

Військовий також розповідає про взяття полонених: за наказом двоє бійців пішли закидати гранатами сусідній підвал, де помітили росіян. Ті кричали, що здаються, їх вивели дроном, забрали амуніцію та документи. За словами Дмитра, полонені були поранені — один ледве ходив і кульгав, другий мав ознаки контузії. Про мотивацію росіян він каже, що гроші були чи не єдиною: один із полонених розповідав, що на громадянці працював фельдшером із зарплатою 80 000 рублів, а в армії отримував 220 000 рублів.

Окремо Дмитро згадує приліт артилерії по позиції. Він перебував в іншому кутку, а побратим Віталік — поруч із місцем влучання; його завалило. Дмитро гасив водою боєкомплект, що загорівся, а коли побачив у побратима кістку з ноги і відсутність кровотечі, було вже пізно — турнікет не врятував. Після детонації боєкомплекту почалася пожежа, полум'я перейшло з однієї кімнати в іншу, і військовий загорівся. Ще одна детонація вибуховою хвилею загасила полум'я та розвалила позицію.

Дмитро опинився під металевими сходами, які, за його словами, його врятували. Дві доби він розбирав цеглу, щоб вилізти, а потім вибрався нагору, сховався в кущах і вийшов на зв'язок із ротним. З позиції він виходив останнім — через залишок Шевченківського району Часового Яру, один, з автоматом і бронежилетом, але без каски, яка залишилася під завалом. Побратим зустрів його в кущах за селом, і далі вони йшли вдвох. За словами Дмитра, він вважався безвісти зниклим, бо дрони бачили розбиту позицію.

У військового обгоріли руки й обличчя, була травма плеча; тепер він готується до операції, оскільки рука не піднімається. З автоматом він ішов «як із паличкою». У госпіталі його не впізнав рідний молодший брат, який служить у 36-й бригаді: Дмитро схуд на 15 кілограмів — із 70 до 55. Він розповідає, що опариші з'їдали ушкоджені тканини, і лікарі казали, що без них могло бути загноєння.

Наразі Дмитро їздить до лікарні та чекає на висновок медиків щодо операції. Його нагородили кількома орденами, зокрема «За мужність» і «За хоробрість». За його словами, командир батальйону дав зрозуміти, що він був рекордсменом у батальйоні за тривалістю перебування на позиції. З позиції їх не міняли, бо не було людей. Дмитро каже, що Україна стала для нього домом, і хоче виростити дітей та дочекатися онуків.