Вперше цього чоловіка мені довелося побачити під час чергового парково-господарчого дня. Проходячи поблизу, звернув увагу на те, що водій, який здійснював технічне обслуговування автомобіля, поводився з машиною з якоюсь дбайливістю в рухах, ну, як з людиною, якій хочуть допомогти й не завдати непотрібного болю. Поцікавився у старшини ремроти Григорія Коломійця думкою про товариша по службі і почув дуже стислу, але яскраву характеристику: «Таку людину і такого водія іноді шукають, як коштовне каміння. Він просто закоханий у свою роботу».

Через місяць, перебуваючи на автопарковій території частини, знов побачив знайомий «МАЗ» і не впізнав його – тягач виблискував на сонці, як тільки що зійшовши з заводського конвеєру. Та й водія, який змінив спецівку на чисто випрану форму, старшого сержанта Юрія Жирного впізнав не одразу. Здавалося б, звичайний собі солдат, один з багатьох, які проходять службу в лавах Збройних Сил України. Хіба що, дещо соромʼязливий у спілкуванні; більше мовчун, ніж активний співрозмовник; з посмішкою, яка викликає довіру. Однак є в його характері риса, що виділяє поміж інших – відношення до служби, вірніше, до своїх безпосередніх обовʼязків, які він виконує, як улюблену справу.

Юрій місцевий, родом з села Катеринівка Бердичівського району. Взагалі так склалося, що його життя від народження до сьогоднішнього дня проходить саме в межах району: школу закінчив у сусідньому селі Швайківка, де згодом працював трактористом у тракторній бригаді і строкову службу у 1997-98 роках проходив в ремонтному батальйоні в/ч 11454, яка розташовувалась у м. Бердичів. А коли в 2014 отримав повістку на війну, знов ж таки, потрапив до військової частини з місцевою «пропискою» – 26 артилерійську бригаду. Він вступив у війну з першою хвилею мобілізації, з тими хлопцями, які зламали декому імперські амбіції щодо нового перерозподілу Української держави.

Капітан Анатолій Попудрибко, на той час командир ремроти, визначив сільського механізатора водієм МТЛБУ. «Металеба» прийшлась Юрію «до рук» і без металевого незадовільного нарікання вірно служила у зоні АТО, виконуючи щоденні завдання, як тягловий коник поні. Однак справжнього мовчазного і вірного друга Юрій зустрів десь через півроку – свого ровесника за віком, але серед машин вже сивовусого діда, міцного й тяглового діда «МАЗа». Сів за баранку потужного тягача, глянув з висоти кабіни на мокру від триденного дощу розмоклу землю і зрозумів – це механічне продовження його самого. Разом вони подолали не одну сотню кілометрів атошних доріг, їх фари вихвачували нічні силуети сепарських блокпостів, а вибухи артилерійських снарядів зливалися з ревом автомобільного двигуна. Вони доставляли військову техніку з мирної землі на посічену уламками землю українського сходу, вивозили потребуючі заводського ремонту машини із зони бойових дій, моталися між позиціями підрозділів, як власної бригад, так і 42-ї бригад.

Автомобіль і людина навчились розуміти один одного з натяку: Юрій за одним лише «настроєм» тягача знає, який саме агрегат автомобіля і коли потребує автослюсарного втручання. У відповідь «МАЗ», за весь період служби на ньому Юрія, ні разу не зламався у польових умовах, адже друзі не мають права підводити один одного у лихий час випробувань. Тому Юрій Васильович прийняв рішення, що поки триває війна, він з армії не піде, а, вірніше сказати, не покине побратима одного ділити тяготи і важкості армійської служби. А для власної впевненості він вже другий контракт поспіль підписує не на якихось там шість місяців, а на повнокровні три роки.

Ось з такими незвичними побратимами довелось мені зустрітись на теренах служби у 26 артилерійській бригаді.

Олег КАЛАШНІКОВ