Оглядаючи «господарство» батареї, побачив біля «Уралу», зі знятим лівим переднім колесом, групу людей, які зосереджено радились. «Універсали» – подумав про водіїв, вони одночасно вміють не тільки шоферувати, але й ремонтувати свої сталеві скакуни. Щоправда, скакуни в армії все більш «підтоптані й тяглові», а не швидкісні. І тут нічого не поробиш – автопарк підрозділу, як і решти збройних сил, головним чином складається з технічних досягнень минулого століття.

Підійшов ближче, познайомився: командир батареї, разом зі своїм техніком, вирішували чергову головоломку з ремонту автівки. Розговорились. Комбат ще дуже молодий, але зовсім «не зелений» – обстріляний і толковий командир, з бойовим досвідом. Та що там казати – всі вони тут від солдата до підполковника обстріляні, всі нюхали порох війни. Але розмова піде саме про техніка батареї Михайла, якого я побачив вперше. Якби зустріч відбулася не в зоні АТО, то й гадки не мав, що він військовослужбовець. Звичайний чоловік середніх літ, та ще й вдягнутий у все цивільне. Розумію, що це варіант його зимового спеціального одягу, тобто, спецівка, якої не шкода.

У Збройних Силах України Михайло без малого двадцять два роки. На початку чотирнадцятого року, на посаді механіка- водія самохідної гарматної установки чи не найкращого артдивізіону української армії, пильнував ворога на кордоні з Кримом. А через короткий час (уже в складі іншого) воював під Амбросівкою та Саур Могилою. Події розгортались швидко, і невдовзі він переходить до іншого підрозділу, бере суттєву участь в його створенні.

Роботою Михайло задоволений, вона йому і до душі, і до вмілих рук. Причому останнє майже кожного дня – автомобілі вже давно виїздили свої двадцять п'ять визначених інструкцією років і тепер, як кажуть, «сипляться». Однак вмерти їм не дають наполегливість майстрів-водіїв та воля техніка батареї, який знаходить для «Уралів» й «ЗиЛів» не тільки запчастини, але й чарівні життєдайні слова.

– В чотирнадцятому, та й в п’ятнадцятому роках було зовсім сутужно з ремкомплектами. Сьогодні пишемо заявку на запасні частини – виділяють без питань. А якщо на складі немає, але нагальна потреба існує – то, звичайно, знаходимо своїми силами, – розповідає технік батареї. – Ось тільки сам метал за стільки років втомився і не витримує навантажень – руйнується. Але інших автомобілів немає і поки що не обіцяють, тому доводиться піднімати з руїн ті, які є – і вони не підводять, справно несуть службу.

–Як з водіями? – перепитує. – Не вистачає професіоналів, але приходить молодь без практичного досвіду, та в підрозділі над ними беруть шефство старші товариші. Вони навчаються безпосередньо на практиці (у пору, її вистачає за очі), постійно проводяться заняття як з мистецтва водіння, так і вивчення матеріально-технічної бази.

Посміхається:

– Сам я дуже полюбляю болти та гайки, тому завжди разом зі своїми підлеглими проводжу як технічне обслуговування техніки, так і безпосереднє усунення несправностей. А ще й комбат розуміється на цій справі, так що в разі необхідності можемо провести і «медичний» консиліум.

Більшість часу Михайло знаходиться у зоні антитерористичної операції, відірваний від жінки та двох донечок, які ще навчаються в школі. Однак вдома з розумінням ставляться до нелегких умов військової служби коханого чоловіка і батька, тому Михайло вирішив весною цього року поновити контракт і продовжити службу у рідній бригаді.

Олег КАЛАШНІКОВ