Про «смертельні медальйони», «собачі бирки» й інші особливості ідентифікації військових у різних країнах.

 

На просторах колишнього СРСР стоїть безмір пам’ятників Невідомому солдату. В радянські часи виник своєрідний культ подібних меморіалів. Пропаганда штампувала наративи, що це данина пам’яті усім полеглим. Й ім’я тут знати у принципі не важливо.

І мало хто замислювався, чому воїн, який віддав життя за Батьківщину, зостався невідомим. Як на мене, це – сором для держави, яка цю людину наділила «священним» обов’язком загинути й не зберегла навіть його прізвища для нащадків. Ці пробіли десятиліттями намагаються ліквідувати численні пошукові організації, члени яких по крихтам збирають інформацію для ідентифікації полеглих, аби повернути герою його ім’я.

Цікаво, що вже понад сторіччя в світі існує законодавчо затверджений простий і надійний ідентифікатор служивої людини – військовий (ідентифікацій) жетон.

Уперше цей жетон згадує Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1906 року. Женевська конвенція 1929-го визначила, що ідентифікаційні жетони мають складатися з двох аналогічних половин, які легко розділяються. Це на той випадок, якщо винести тіло загиблого з поля бою неможливо. Одну частину мають передати органам обліку особового складу, а друга залишається на тілі для розпізнавання в майбутньому. При чому, щодо солдатів противника, частини жетонів мають передавати військовій владі тієї сторони, до якої належав загиблий.
Історія виникнення військових жетонів
Узагалі проблема ідентифікації загиблих гостро поставала ще у давнину. Вирішували її по-різному. Спартанці прив’язували до руки невеликі дощечки з іменами, римляни наносили татуювання (щоправда по ньому можна розпізнати лише приналежність до підрозділу). Воїни Чингісхана, йдучи в бій, залишали камені, а повертаючись, забирали їх. За кількістю залишених каменів і рахували кількість загиблих, але не їхні імена. Ну, така собі примітивна ідентифікація…
На Русі воїни носили з собою дві ікони: одна – із зображенням покровителя князівства, воїном якого він був, а інша – з ликом святого покровителя імені власника. При відспівуванні загиблих воїнів згадували їхні імена і назви князівств. Погодьтесь, теж далеко не ідеальний спосіб ідентифікації.
Коли німецький порядок розбився об забобони
Таке аматорство тривало аж до середини XIX сторіччя, коли якийсь (знову таки невідомий) берлінський чи то швець, чи то чоботар виготовив для своїх синів, яких забрали до війська, бляшані бирки з необхідною інформацією. Більш того, ідея здалася йому такою вдалою, що він звернувся до військових чиновників Пруссії з ініціативою ввести такі знаки у всій прусській армії. Після тривалих обговорень, пропозицію підтримали.
Вже під час австрійсько-прусської війни у 1866-му прусським солдатам жетони видавали безкоштовно, а от офіцери мали їх купувати. 
 
Проте далі виникли деякі труднощі. Це один з рідкісних випадків, коли знаменитий німецький порядок розбився об забобони. Дисципліновані прусські солдати відмовлялися носити ці «вісники смерті» й масово їх викидали, вважаючи, що саме носіння жетонів накличе на них погибель. І таке упереджене ставлення до ідентифікаційних знаків у Німеччині тривало аж до початку Другої світової війни. Ситуація змінилася лише після того, як офіцери вермахту почали наполегливо роз’яснювати підлеглим необхідність постійного носіння жетона як гарантію отримання пенсії родиною загиблого воїна. Зрештою, носіння особистих знаків у німецькій армії стало нормою.
 
Особисті жетони виготовляли з цинкового сплаву (згодом з алюмінію). Вони мали прямокутну форму з заокругленими краями. Потім стали еліпсоподібними й розділялися навпіл трьома порізами так, що жетон можна було легко переламати в разі загибелі військовика. На обох половинах вибивали ім’я, номер військової частини і домашню адресу. Носити особистий знак слід було на шиї на шнурі. Під час щоденних оглядів і майже перед кожною атакою ротні фельдфебелі перевіряли наявність у солдатів особистих знаків. Їхня відсутність спричинювала дисциплінарне стягнення з негайною
видачею нового жетона. Однак часто-густо солдати носили їх де завгодно: в кишені, на підтяжках або в спеціальному нагрудному шкіряному гаманці разом з особливо цінними для власника предметами.
Нині військові жетони у Німеччині виготовляють зі спеціальної легованої сталі з підвищеною стійкістю до механічних пошкоджень, впливу вогню й корозії. Замість шнура – металевий ланцюжок. На жетоні набивають: національну приналежність (букви GE від GERMANY), віросповідання (К для католиків або Е для лютеран), групу крові й резус-фактор, а також особистий ідентифікаційний номер власника.
Ідентифікація по-російськи

На території Російської імперії солдатські жетони з’явилися під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Саме тоді особовий склад отримав металеві пластини зі шнурком для носіння на шиї, із вибитими номерами полку, батальйону, роти і особистого номера солдата.
Пізніше, на початку 1917 року, цар Микола ІІ видав указ про «особливий шийний знак для впізнання загиблих або поранених». Це мала б бути невеличка металева ладанка з вушком для шнурка, всередині якої містився лист із пергаменту з інформацією про підрозділ, ім’я солдата, віросповідання й адресою.
Радянський Союз. «Баби ще народять»

Після жовтневого заколоту впровадження «ладанки» зупинилося. Але вже 1924-го цей «царський» знак запровадили в підрозділах Червоної армії. Пергаментний аркуш став паперовим і з нього зникли відомості про військовий підрозділ. Такі визначники проіснували до радянсько-фінської війни, коли з’ясувалося: цей медальйон негерметичний. Тому в березні 1941 року «ладанку» замінено восьмигранним пластмасовим циліндром із паперовим вкладишем у двох екземплярах, де вказано адресу, групу крові, ПІБ та ім’я й прізвище найближчого родича.
«Медальйони смерті» не прижилися – їх масово викидали перед боєм через забобони. Тому вже в листопаді 1942-го вирішено зняти армійські медальйони з забезпечення війська. Відтоді радянські військові не мали ідентифікаційних жетонів, попри те, що Женевська конвенція (до якою СРСР приєднався в 1931 році) передбачала обов’язкове їхнє носіння. Слід сказати, що з початку 1950-х радянським офіцерам разом із посвідченням видавали жетон із особистим номером, але жоден керівний документ не передбачав його обов’язкове носіння.
Здебільшого жетон носили на зв’язці ключів, у посвідченні офіцера чи навіть під закруткою знака про закінчення військового навчального закладу і демонстрували на стройових оглядах. Ось таке ставлення до ідентифікації військових панувало в СРСР. Чи є сенс дивуватися такій великій кількості могил Невідомих солдатів?

US Army – законодавці «жетонної» моди
У 1906 році військове відомство США зобов’язало солдатів і офіцерів носити жетони круглої форми, розміром приблизно зі срібну 50-центову монету. На алюмінієвому «кругляку» вибивали ім’я, прізвище, звання, назву підрозділу. Жетон був схожий на той, які обов’язково мали бути на собаках. Тому армійці називали його dog tad (собача бирка). З 1916-го жетонів, обов’язкових до носіння, стало два. У разі загибелі один знімали з шиї солдата і передавали командиру підрозділу для реєстрації втрати, а другий залишався з тілом для впізнання.
15 лютого 1940 року введено новий зразок жетонів, які американські військові носять донині. Це прямокутники з округленими торцями. Інформація, що штампується на жетонах: ім’я та прізвище власника, реєстраційний номер, дата протиправцевого щеплення і група крові, прізвище особи, яку слід сповістити в разі смерті власника жетона, адреса цієї особи, її місто і штат проживання та віросповідання військового. А з 1969-го замість реєстраційного номера стали писати номер картки соціального страхування.
На жетонах американських морпіхів указують прізвище, ім’я й ініціал, особистий номер і групу крові, USMC (корпус морської піхоти США), розмір протигаза, віросповідання.
Жетони у стилі «хай-тек»
Українські жетони
З початком російської агресії питання ідентифікації військовослужбовців постало особливо гостро. Проте під час хвиль мобілізації забезпечити ідентифікаційними медальйонами таку кількість осіб не було змоги.
Уже 26 травня 2014 року наказ Міністерства оборони України № 333 затвердив Інструкцію з організації обліку особового складу ЗСУ, де серед іншого чітко прописано опис ідентифікаційного жетона з особистим номером військовослужбовця Збройних Сил.
 
У документі йдеться, що «ідентифікаційний жетон з особистим номером військовослужбовця Збройних Сил призначений для ідентифікації особи військовослужбовця (у разі його загибелі, смерті, поранення чи контузії) та надання відповідних донесень. На жетоні зазначено прізвище, ім’я, по батькові військового, його групу крові, резус-фактор і особистий номер, присвоєний відповідно до реєстраційного номера, а також назву держави та її військового формування, в якому він служить.
Для осіб, які через релігійні або інші переконання відмовилися від реєстраційного номера, на ідентифікаційному жетоні замість реєстраційного номера гравіровано серію і номер паспорта громадянина України.
Жетон виготовляється з нержавіючої харчової сталі у вигляді прямокутника розміром 45х26 мм, завтовшки 1 мм, кути якого заокруглені. Посередині проходить перфораційна лінія, по якій жетон у разі необхідності може бути переломлений. Жетон має отвір діаметром 3 мм для кріплення до обмундирування або до особової справи військового. Інформація щодо особи військовослужбовця розміщується з обох боків жетона. Цим же наказом регламентовано порядок замовлення, виготовлення, отримання ідентифікаційних жетонів та їхній облік.
Можна по-різному ставитися до «вісників смерті», «собачих бирок» чи «смертельних медальйонів», як називали ідентифікаційні жетони в різні часи. Проте, якщо відкинути всі забобони, як на мене, краще бути ідентифікованим ніж «невідомим».

Перші масові спроби подбати про впізнання останків американських військових відомі з часів Громадянської війни. Для цього використовували паперовий або ганчір’яний ярлик, на якому писали необхідні відомості й пришивали до одягу. Дехто замовляв жетон круглої форми з бронзи або свинцю. Іноді їх виготовляли з розплющених сферичних куль.

Американці не були б американцями, якби в системі ідентифікації зупинилися на металевих жетонах. Натепер у США вже випущені дослідні партії жетонів із вбудованими мікрочипами, які містять більше відомостей про солдата. Уже точаться розмови про впровадження такого мікрочипа в один із зубів солдата, адже за статистикою саме зуби в бою пошкоджуються найрідше. Проте виникає запитання, а що робити, коли солдат попаде у полон і повну інформацію з його мікрочипа зчитають ворожі хакери?

Після здобуття Україною незалежності, система ідентифікації в нашій армії тривалий час майже не відрізнялася від радянської. Випускникам військових навчальних закладів разом з офіцерським посвідченням видавали алюмінієвий жетон, де замість «ВС СССР» вибивали надпис «ЗС України». Нижче набивався особистий номер офіцера, наприклад А-766445. Власники мали демонструвати його, як правило, під час стройових оглядів. Де саме мали носити жетон, не було визначено.

 

 

Андрій ЗАДУБІННИЙ АрміяInform

Обнаружили ошибку или мёртвую ссылку?

Выделите проблемный фрагмент мышкой и нажмите CTRL+ENTER.
В появившемся окне опишите проблему и отправьте Администрации ресурса.

Комментариев:0

Про сайт

Інформаційний ресурс військової тематики північного регіону. Огляд військових новин, військово-політичних подій в Україні та світі, новини озброєння та технологій, оснащення та екіпірування. При копіюванні матеріалів використовуйте активний гіперлінк посилання на сайт Пишіть нам на E-mail: prsspivnich@ukr.net Посилання та гіперлінк (для Інтернет-сайтів) при використанні матеріалів сайту обов'язкові.