Війна трансформує українську державність: сильніша оборона, суперечливе управління

Війна впливає на формування української державності за двома основними напрямами: зміцнення зовнішнього безпекового контуру та суперечлива внутрішня інституційна динаміка. З одного боку, Збройні сили України перетворилися на одну з найбоєздатніших армій Європи, здатну стримувати значно більший за ресурсами потенціал Росії. Україна розвинула власне виробництво дронів і боєприпасів, наростила можливості ударів по військових цілях углиб території противника.

Російський напад запустив процеси швидшої інтеграції України до Європи: запроваджено тимчасовий захист для мільйонів українців, лібералізовано торгівлю, знято обмеження на експорт зброї, надано статус кандидата на вступ до ЄС та розпочато передвступні переговори. Війна чітко розмежувала інсайдерів і аутсайдерів у Європі та започаткувала демонтаж східноєвропейської «сірої зони».

Натомість у внутрішньому вимірі спостерігається концентрація влади у виконавчій гілці, зокрема в офісі президента, тоді як Верховна Рада та Кабінет міністрів дедалі більше маргіналізуються. Ключові політичні рішення ухвалюються централізовано, що посилює президентський центр, а не формальні інституції. Війна стимулювала зростання оборонних видатків і мобілізаційних можливостей, але значна частина ресурсів надходить іззовні, формуючи «зовнішньо підживлену державну спроможність».

Залежність від військової та фінансової підтримки Заходу, відсутність довгострокової воєнної стратегії в офісі президента та нерегулярність іноземної допомоги спричинили каскад негативних потрясінь. Воєнний стан і потреба мобілізувати ресурси посилили проникнення держави у життя громадян, а влада дедалі більше спирається на примус, ніж на добровільну згоду. Проблеми з мобілізацією ілюструють цей злам: суспільство визнає необхідність поповнення армії, але критично ставиться до методів, які застосовує держава.

Громадянське суспільство відіграє важливу роль, компенсуючи обмежені можливості держави через волонтерські мережі та фонди, що забезпечують армію та підтримують переселенців. Однак така модель не може замінити ефективні державні інституції в мирний час. Емоційна єдність перших місяців вторгнення поступово розсіюється, і накопичені суперечності підривають консолідацію влади й суспільства. Баланс змістився від добровільної співпраці до директивного управління, а концентрація влади та авторитарні тенденції проявилися ще з березня–квітня 2022 року.

Українська держава трансформується нелінійно: вона навчилася значно краще воювати, ніж управляти собою. Війна створює сильнішу державу в оборонному вимірі, але не гарантує інституційної спроможності. Вимоги західних партнерів щодо демократичних інституцій і верховенства права можуть стати зовнішнім стимулом для внутрішньої консолідації, перетворюючи залежність на механізм зміцнення держави. Лише модель довгостроково успішної України, здатної самостійно захищатися, інтегрованої з євроатлантичними структурами та з ефективним використанням міжнародної допомоги, може переконати Москву в безперспективності подальших спроб зруйнувати українську державність.