Капелани 123 бригади: від хреста до зброї і назад

Отець Василь Борисевич на момент початку вторгнення був настоятелем церкви Різдва Христового ПЦУ в селі Василівка Снігурівської громади на Миколаївщині. Родину він відправив на захід України, а сам разом із прихожанами пішов до військкомату.

«Я відклав хрест і разом з іншими чоловіками пішов у військкомат. Там нам дали зброю, і ми почали виконувати бойові завдання», — розповідає капелан. Першим завданням стало виведення з оточення бійців, які тримали оборону біля Антонівського мосту на Херсонщині.

Священник зазначає, що за апостольськими правилами священник не може брати до рук зброю, але на той момент був готовий понести духовне покарання, аби не пустити ворога до своєї хати та країни. Згодом Священний синод ПЦУ дозволив священникам мати легку стрілецьку зброю для захисту життя.

Під час окупації Снігурівщини росіяни зламали двері церкви, обшукали храм і помешкання отця Василя. Ворог знав, що той волонтерив ще з 2014 року — возив допомогу на Чонгар та Донбас.

Отець Валерій Бабич у 2014–2015 роках служив у складі 40-ї бригади на сході України. У березні 2022-го він був серед мешканців Баштанки, які зупинили спробу росіян прорватися вглиб Миколаївщини. Воював на Херсонському напрямку, а після формування капеланської служби став помічником капелана 123-ї бригади.

Капелани наголошують, що двох священників на бригаду недостатньо, адже військовослужбовці розкидані по різних напрямках. Підготовка капеланів триває близько двох місяців, але на позиціях усе відбувається спонтанно.

«Комусь потрібне слово, а іншому досить лише посидіти поряд. Недаремно ж капеланське гасло — "Бути поруч"», — каже отець Василь. Він додає, що важлива довіра, яка виникає не одразу: під час наступних зустрічей бійцям легше відкрити почуття.

Під час розмов капелани розпитують військових про родини. Якщо боєць довго не спілкується з рідними, це може свідчити про вигоряння або депресію. У таких випадках звертаються по допомогу до фахівців групи контролю бойового стресу.

Священники зазначають, що капеланство не має конфесії: у бригаді є кілька мусульман, яким допомагають із халяльною їжею. Великдень різних конфесій відзначають у різний час, але це не проблема — паски розвозять підрозділам незалежно від дати.

Щодо заповіді «Не вбий», отець Василь пояснює бійцям, що вона не стосується воїнів, які захищають родину та країну. Він цитує Євангеліє від Іоана: «Немає більшої любові, ніж душу покласти за друзів своїх».

Отець Валерій наголошує, що жодна конфесія не забороняє службу в армії. За його словами, посилання на віру часто є відмовкою, адже багато військовослужбовців служать у тилу — медиками, логістами, кухарями.

Обряди хрещення та вінчання на передових позиціях не проводять — там бійці зосереджені на завданнях. Вінчання намагаються організовувати в церквах поблизу дислокації підрозділу. Найважчим капелани називають відспівування загиблих.

Через велику кількість дронів діставатися передової стає дедалі складніше. Капелани зазначають, що більшість проблем у бійців з'являється в тилу, коли вони стикаються з безчинством чиновників і поведінкою цивільного населення. Головне завдання капеланів — вислухати, молитися і вказати шлях до Бога.

Самі священники відновлюються, спілкуючись один з одним: «Нас двоє, і немає жодного значення, що ми — представники різних церков. Один одному сповідаємося, розмовляємо, ділимося проблемами».