Становлення офіцера відбувається в бойовій обстановці.

33-річний старший офіцер відділу територіальної оборони військового комісаріату Київської області капітан Анатолій Барановський відслужив дві річні каденції як мобілізований, а нещодавно підписав контракт на службу в ЗС України. Він — бойовий офіцер, який майже сім місяців відвоював на фронті, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а тепер збирається використати набутий досвід у військкоматівській роботі
У родині Барановського військових не було, але він змалечку мріяв про погони. Одним зі стимулів розпочати офіцерську кар’єру стала недосяжність цивільних вишів для хлопця із незаможної родини через значну вартість навчання. 1999-го він вступає до Одеського інституту сухопутних військ, а за чотири роки отримує диплом і перші зірочки. У службі лейтенант дебютував на посаді командира взводу в Президентському полку. Згодом відомство почали реформувати, через що 2005-го взводний потрапляє під скорочення. Отже прослужити вдалося недовго. Звісно, не встиг реалізуватися як офіцер і військовий, про що мріяв. Відтоді Анатолій Барановський працював у охоронних структурах, поки не почався найважчий для України час.
— 2014-го була жахлива ситуація у війську, але я не міг залишатися осторонь і прийшов у військкомат рідного райцентру Макарів на Київщині, — розповідає капітан Барановський. — Було велике бажання допомогти країні, тож здебільшого хлопці не надто цікавилися зарплатнею. Спершу проходив службу в комісаріаті, проте шукав можливість потрапити в район проведення АТО. Зрештою в серпні того ж року мене запросили на співбесіду в 25-й мотопіхотний батальйон. Тоді ним командував Андрій Янченко (позивний «Висота», зараз — заступник голови облдержадміністрації Київщини. — Авт.). А вже 18 серпня в Дебальцевому мені довірили взвод у складі батальйону. Зрозуміло, все не могло бути ідеальним. Найбільше кульгало тоді забезпечення. Якби не волонтери, ситуація була б катастрофічною. На лінії дебальцівської дуги перебував до зими, поки не почали виходити з оточення. За той період підрозділ набув потужного досвіду. Ми там зачищали територію від ворога, убезпечували проміжки між опорними пунктами від проходу ДРГ противника, загалом переходили до оборонних дій після боїв під Іловайськом та підписання Мінських угод. Також проводили колони, посилювали бойові позиції сусідів.
У підрозділі Барановського були втрати — четверо зі взводу віддали життя за Україну. Це війна, і всі, хто туди потрапляє, мають розуміти цей ризик, але не варто ставати рабом думки про невідворотну для тебе фатальність зустрічі з ворогом.
— Пригадую жахливе 28 серпня 2014-го… 24-літній боєць Олег з позивним «Школьний» виїздив із побратимами на допомогу нацгвардійцям, які потрапили в оточення. Моїм хлопцям вдалося врятувати 17 поранених, вивезти їх із вогняного «мішка», але Олег загинув у бою, — розповідає капітан. — Зауважу, що там основні жертви були від артобстрілів та мінометного вогню. Саме від нього загинув у листопаді того ж року «Шаман». А в оточенні біля Дебальцевого полягло ще двоє — «Дід» під час зачистки села Рідкодуб, а згодом там же Сашко «Залізяка». Відважні хлопці й цвіт нації. Я пишаюся, що мене з ними звело життя. І дуже шкодую, що не все міг зробити, аби зберегти людей. Утім розумію, що безкровних воєн не буває…
Анатолій Барановський відносно благополучно пройшов гарт на фронті, якщо не брати до уваги кілька легких контузій. Мабуть, янголи допомогли, припускає співрозмовник. Адже поруч гинули побратими, котрі пройшли навіть по кілька воєнних конфліктів. Після першої демобілізації він майже відразу знову повернувся у військо. Але то була зовсім інша служба, про яку Барановський обов’язково розповість, коли отримає на те право.
— А що зараз спонукало до праці у військкоматі? — запитую Анатолія Ігоревича.
— Я вирішив, що потрібно людей на місцях, які збираються у військо, налаштовувати на правильну моральну хвилю, говорити їм правду про стан речей, аби вони їхали на передову з багажем достовірної інформації. А вона є зброєю, не гіршою за кулемет чи гармату. Треба ділитися з людьми накопиченим досвідом, — пояснює капітан Барановський.
— Чи правильною є теза, що становлення повноцінного офіцера відбувається в бойовій обстановці?
— Звісно. Багато людей закінчили військові виші, прослужили в мирний час, так і не випробувавши, чого вони варті у «справжньому замісі». Як показала практика, навіть відправка на війну офіцерів, які закінчили військові кафедри інститутів, зрештою дає доволі непогані результати. Поясню, що маю на увазі. Люди, які навчалися у військових освітніх закладах, мають вужче фахове спрямування і дещо інший кут бачення ситуації загалом. І тут нічого ображатися, бо я сам закінчив такий виш. А хто прийшов із цивільного життя — ті ж менеджери чи комп’ютерники, в них інший підхід до виконання нагальних завдань. Період життя, що минув після скорочення із лав Збройних Сил, теж відчутно змінив мене. Інститут дає масив теорії, а от те, наскільки ефективним буде застосування цих знань, вже залежить персонально від командира чи фахівця. Іще одне: війна на Донбасі неоднозначна, й до деяких її моментів навіть у військових вишах не готували. На багато запитань ми не знаходили відповідей у статутах чи бойових настановах. Тому і добровольці, і кадрові військові в певному сенсі були рівні. Звісно, інтуїція й щасливий випадок допомагають воякам, але тільки тим, хто готовий доповнити їх певним досвідом та знаннями.
— Чого бракує новачку у війську?
— Військо потребує глибокої і ґрунтовної психологічної підготовки. Якщо боєць занепадає духом, йому вже не допомагають ані знання, ані сучасна зброя. Молодим офіцерам, які потраплять на АТО, потрібно чітко розуміти, як розраховувати свої сили, реальну спроможність підрозділу, готуватися фізично і психологічно. А офіцер — це передовсім неабияка відповідальність за людей. Будь-який ресурс можна відновити, відбудувати, відремонтувати, а от загиблих не повернеш. До військовослужбовців потрібно ставитися не як до гарматного м’яса, бо в перемоги завжди є ціна, і вона не може бути безмежною…

Геннадій КАРПЮК