Олена Мокренчук— дипломований історик. Народилася на Донеччині в Сніжному, а потім кочувала з батьками-педагогами Новоазовським та Тельманівським районами, піднімаючи там сільські школи. Вона теж, які тато з мамою та її вісім тіток, спершу стала педагогом. Але надзвичайна допитливість і бажання бачити далі за горизонт привели її в журналістику, потім— на Євромайдан, а згодом— навійну за краще майбуття для любого Донбасу та всієї України. Нині вона служить у війську на посаді прес-офіцера білоцерківської механізованої бригади.

—Дуже пригнічувало, що мої батьки займалися чужими дітьми та що був певний дефіцит уваги— характерна риса родин педагогів. «Мамо, чому ти всім пояснюєш матеріал, тільки не мені?»— часто запитувала свою матінку— вчительку математики, котра була ще й моєю класною керівницею. І чула у відповідь: «Атому, доню, що сама додумаєшся». Оце «сама» стало моєю кармою на все життя,— розповідає Олена Мокренчук.

Уперше спробувала перо Олена Вікторівна 1999-го, працюючи вчителькою історії. Вона надіслала в редакцію волноваської районки «Наше слово» статтю про організацію пізнавальних заходів у школі. Матеріал сподобався настільки, що авторці запропонували спробувати себе в іпостасі репортерки.

Олена— випускниця Донецького держуніверситету. Крім того, вона вивчилася в маріупольській філії теологічної семінарії на регента. Поступово її захопила ідея писати матеріали для вірян. І от вона випустила газету «Альфа і омега», спрямовану на людей, які хотіли розібратися в багатьох духовних аспектах, вийти з полону забобонів та хибних уявлень.

2009 року Мокренчуки переїхали в Київ. Олена щиро прагнула долучитися до розвитку християнської журналістики. Адже це зовсім інший контент і засадничі принципи творчості.

—Ми не шукали банальних скандалів, сенсацій, смертей та інших відомих серед медійників «с»,— згадує свою роботу в християнському виданні Олена Вікторівна. —З іншого боку, я мала рятувати дочку Христину від раку щитоподібної залози, їй тоді лише виповнилося 10 років. Треба було терміново зробити дитині в хорошій клініці операцію, щоб за нею постійно там спостерігали. Дякуючи Богу, донька подолала хворобу. Життя було насиченим. Згодом втілила іншу мрію: відкрила факультет журналістики в Київському християнському університеті та п’ять років його вела. Я хотіла виправити ситуацію, коли журналісти були невігласами, плутали пастора з пресвітером, не розрізняли конфесій, обрядів, так само як у травні 2014-го дехто з акул пера не бачив великої різниці між комвзвода та комбригом. А перед війною на Донбасі я започаткувала інформагенцію Alfapress.

Та коли Янукович став президентом, Мокренчук жахнулася, що в усій Україні будете, що творилося на її рідному Донбасі. Звісно, жевріла надія: Європа не дасть цього зробити, притримає його апетити. Але ця людина незвикла виконувати обіцяне мільйонам українців...

—Довідавшись, що асоціацію з ЄС не підпишуть, списалася з колегами, запитуючи, що робити далі. Рішення було єдине: йти на Майдан. Нас зібралося кілька десятків. Ми блукали серед містян, спілкувалися, не знаючи, як діяти. Заговорювали з незнайомцями, теж розгубленими. Напевно, це природна реакція щойно ошуканої людини. А пізно ввечері вдома прочитала заклик Мустафи Найєма на збір до прихильників євроінтеграції,— згадує листопад 2013-го Олена Мокренчук.

—З донькою Христиною здебільшого пропадали в прес-центрі Євромайдану, де тримали зв’язок із медіа, подавали новини з епіцентру подій, формували пул із колег, які могли працювати чесно,— розповідає вона. —З колежанкою Ганною Солдатовою їздила в Крим, коли там десантувалися «зелені чоловічки». Після анексії півострова почалися сумнозвісні події на Донеччині. Ми здійснювали безліч проукраїнських акцій у Краматорську, Слов’янську, Донецьку, які захопили сепаратисти та в яких мене з однодумцями неодноразово заарештовували. Якось побувала на допиті в кабінеті «самого» Пономарьова, у якому тиснули на психіку, аби записати на камеру «зізнання». Поступово зрозуміла: ми зіткнулися із чимось чужинським: цінностями, поглядами. І згадала давні діалоги з дитсадка. Настав час пітьми. І воювати з нею палицями або дерев’яними щитами вже неможна було.

Коли поблизу Волновахи зупинилися підрозділи ЗС України, Мокренчук запитала, чим може допомогти. Її вразило те, що багатьом воякам бракувало найнеобхіднішого, як для солдата. Швидко вона придбала хлопцям намети. Так розпочалась її волонтерська діяльність.

Доводилося їздити з допомогою воякам окупованими теренами. У Києві сідала в потяг, завантажувала валізи в купе й прямувала до Волновахи. На вокзалі в Донецьку у вагон заходив бойовик і перевіряв пасажирів. Олену не чіпали, напевно, тому, що вона мала місцеву реєстрацію. А в її торбах були каски, бронежилети, берці. Допомагало й знання всіляких манівців, завдяки чому вдавалося об’їжджати блокпости сепарів.

Якось хлопці замовили біноклі, прилади нічного бачення, одяг. Олена все склала в кілька сумок. Виїхала «традиційно»: через окуповані Донецьк, Свердловськ. Але дістатися одразу до своїх не вдалося. Сутеніло, умісті ночувати неможна було: навколо снували бойовики. Щось треба було з тим робити. Вона взяла таксі й поїхала до місця, орієнтири якого раніше дали хлопці з бригади. Таксистові розповіла, що прямує до чоловіка. Той нібито спершу охоче віз пасажирку, але згодом заявив, щодалі не поїде, і висадив жінку неподалік від шахти. За 10 хвилин туди примчали три авто з бойовиками.

—Я розуміла: якщо перевірять сумки, мені— кінець. Раптом спало на думку, як це буває в справжніх жінок, імпровізувати. Набираю номер зв’язківця— розвідника Роми. Кажу йому російською: «Коханий, ти ж просив, щоб я приїхала. Я майже на місці, але мене якісь люди не пускають. Приїдь розберися». Звісно, бойовики прислухалася до розмови й трохи охололи. Подібними розмовами тримала дистанцію десь півгодини. Рома потім сказав, що вони зрозуміли, у чому річ, і хотіли їхати виручати. Але второпали, що буде бій, який невідомо чим для мене закінчиться. Тоді хлопці згадали: директор саме цієї шахти дотримується проукраїнських поглядів. Зв’язалися з ним і почали радитися, який сценарій розіграти для порятунку «мами Лєни», як мене називали бійці. Директор приїхав і заповзявся «з’ясовувати стосунки» з бойовиками направах господаря підприємства. То була розмова на межі фолу! Зрештою домовилися оглянути валізи в приміщенні шахтоуправління. А там уже зібрався повний зал обурених шахтарів. Вони мене затягли до себе, а бандити трохи покрутилися й вийшли назовні. Уночі люди директора змогли непомітно вивезти мене в ближнє село, але без сумок, пообіцявши знайти можливість переправити їх нашим бійцям...

Разом із«Солдатською поштою» Олена Мокренчук продовжувала допомагати з’єднанню. Щоб розвезти посилки, о шостій ранку вставала та об одинадцятій вечора просто падала з ніг. Коли ситуація з постачанням помітно поліпшилася, командування запропонувало їй узятися за випуск бригадної газети. Таким чином побачив світ часопис «Східний фронт», а згодом за сприяння волонтерів— газета «Честь і воля». Наразі Олені Вікторівні вдалося створити одну з найкращих бойових прес-служб бригади на передовій.

—Моя Христинка також служить у бригаді. Коли я перший рік воювала, вона закінчувала школу. На літо приїхала до мене допомогти в справах. І сказала: «Мамо, я нікуди звідси не поїду!» Засіла за роботою у волонтерському центрі на«Новій пошті» у Волновасі.24квітня 2016-го їй виповнилося вісімнадцять, а наступного дня вона потягнула мене у військкомат із відношенням із бригади,— пишається дочкою наша героїня. —Доня вирішила стати навідницею в САУ. Вона вже пройшла відповідне навчання й полігонний вишкіл. Я її кликала до себе, у прес-службу, як помічницю, але вона не хоче. Каже: «Я обіцяла хлопцям, що буду з ними. Як я їх залишу?»

Олена зізнається: бувало страшно, коли потрапляла під обстріл, бо вона звичайна людина. Та найстрашніше втрачати побратимів, бачити муки поранених. Вона переконана: «Нам, журналістам, потрібно випрацьовувати різні моделі розуміння невідворотності нашої перемоги: для тих, котрі зараз у бліндажах, хто далеко в тилу, і для тих, які зачекалися на прихід українського війська в окупованій ворогом частині Донбасу».

Геннадій Карпюк