«Моя ти любо! Усміхнись…»

 

Тарасові Шевченку в коханні не щастило. Будучи емоційною і чутливою натурою, він, як і кожен поет, закохувався доволі часто. Однак доля не дала йому щастя у шлюбі, у любові, про яку він мріяв, особливо в останні роки життя.

Хто ж були ті чарівні музи, які надихали поета, наповнювали його серце втіхою і навівали смуток, хто любив його, кого любив він?

Перша закоханість Шевченка стала трохи гіркою через сльози. Оксанка Коваленко була на три роки молодшою за Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, сподівалися, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу. 15-річного «козачка» пан Енгельгардт забрав до Вільна (тепер — Вільнюс). Ця розлука була раптовою і тривалою. Тож своє перше кохання Тарас міг тільки згадувати і малювати.

… До Кирилівки Шевченко повернувся аж через чотирнадцять років вже вільною людиною, здібним столичним поетом та художником. Оксана ж не стала дівувати, чекаючи повернення додому свого Тараса. На той час вона вже три роки як була заміжньою і бавила двох доньок, народжених від кріпака Сороки. У віршах, присвячених Оксані, «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці росли», «Не молилася за мене», які він написав на засланні, доторкаємося до особисто пережитого Шевченком.

 

Та все ж життя тільки починалося, а він уже був відомим автором скандальних поезій та видатним портретистом. Його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи.

На одному з таких прийомів у 80-річної поміщиці Тетяни Густавівни Волховської в селі Мойсівці Шевченко познайомився з дружиною відставного полковника Ганною Закревською.

21-річна пані полковникова пробудила в Тарасові чуттєві порухи серця. І коли Закревський запросив молодого художника до свого помістя в Березову Рудку, щоб той намалював портрети його сімейства, Шевченко залюбки погодився. Тарас малював подружжя Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із «Ганною вродливою», як згодом він назвав свою кохану в одному із віршів. Поет присвятив їй поему «Слепая», а також поезії «Г.З.». У цих віршах і відвертість, і щедрість серця поета, і шляхетність почуття, і зрілість майстра слова. У рядках любові звучить біль самотності. Зболене тугою кохання серце зберегло чарівне почуття до заміжньої жінки, «свята чорнобривого».

 

Влітку 1843 року під час своєї подорожі на Україну Тарас Шевченко знайомиться з Миколою Рєпніним, людиною освіченою і справедливою. Рєпнін запросив Тараса до себе в містечко Яготин. Там Шевченко і зустрінеться з його дочкою Варварою — чудовою та розумною дівчиною. Варвара Миколаївна полюбила Тараса Григоровича і своїх почуттів не приховувала. Зізнавалася у коханні до Шевченка в листах. Подарувала йому власноруч сплетений шалик, а він подарував їй автопортрет та присвятив поему російською мовою ‘’Тризна’’, що є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки.

«Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил…»

В Яготині Тарас прожив десь із півроку, а потім знову повернувся до Петербурга. Однак вони листувалися, а в роки заслання Варвара неодноразово клопотала про полегшення його долі.

…Уже солдатом на засланні Шевченко згадав про Закревську, присвятивши їй вірша «Якби зустрілися ми знову». Але не судилося: вона померла у 35-річному віці саме того року, коли поет отримав звільнення від солдатчини. А от з Варварою Рєпніною вдруге він таки побачився — через п`ятнадцять років після першої зустрічі, перебуваючи проїздом у Москві, коли повертався зі заслання. Але 50-річна дама не змогла пробудити в ньому ніжних почуттів.

Та й на заслання у Казахстан Шевченко потрапив через жіночу образу. У найскандальнішій на той час поемі «Сон» Тарас дозволив собі порівняти імператрицю Олександру зі засушеним опеньком, мовляв, така ж вона «тонка, довгонога». На відміну від теперішнього захоплення зовнішністю подіумних моделей, краса такого ґатунку тоді була не в моді, й ображений таким порівнянням російський імператор суворо покарав поета.

Десять років солдатчини остаточно скалічили особисте життя поета. Замість вишуканого товариства він мав компанію п`яних наглядачів, а про панянок годі й казати. Шевченку минав 44-й рік, коли новий імператор підписав указ про помилування, а він уже почувався страшенно старим чоловіком. Тарас ще й відпустив собі кошлату бороду, з якою справді скидався на діда.

 

Повертаючись до Петербурга, Шевченко на кілька місяців зупинився в Нижньому Новгороді. І тут сповна відчув свою популярність. Жінки з місцевого бомонду навперебій замовляли йому свої портрети, а художник оцінював їх прискіпливим оком.

«Серед жінок, як на підбір, жодної не тільки красуні чи гарненької, навіть стерпної не зустрів…», — такий запис зробив він у щоденнику.

Але поет таки знайшов у Нижньому Новгороді дівчину своїх мрій. Вперше він побачив її на виставі в місцевому театрі 13 жовтня 1857 року. 16-річна актриса Катя Піунова здавалася йому ідеалом жіночої вроди. Дійсно, вона була гарною, жвавою, але дуже неосвіченою.

Заради її театральної кар`єри він викликав до Нижнього знаменитого актора Михайла Щепкіна, аби той поставив тут українську п’єсу «Москаль-чарівник». До того ж у ролі Тетяни Шевченко бачив тільки Піунову, але вона не знала української мови. І Тарас все зробив, щоб актриса її вивчила. В результаті Катруся дуже добре зіграла цю роль. А серце поета дедалі більше запалювалось коханням, тож він просить батьків віддати за нього дочку. Мати відмовила, адже Катруся ще дитина. Шевченко старший за дівчину майже на 30 років.

Відомо, що Шевченко любив живих, палких та енергійних жінок. Карі очі, чорні брови, біле личко та гнучкий стан так подобались поету, що він вважав їх невід’ємними рисами жіночої краси…

 

Останнім коханням поета була якраз кароока, з густою косою, вродлива 19-річна дівчина Ликерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Вона для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю. Тарас засипав просту дівчину дорогими подарунками: накупив їй сукна, капелюшків, туфель, перснів, білизни, сережок з медальйонами, коралів і навіть Євангеліє в білій оправі із золотими краями. Тільки за один день (3 вересня 1860 року) він витратив на презенти понад 180 рублів! Але Ликерія покинула поета і вийшла заміж за перукаря Яковлєва. А серце поета переповнили біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної, всепоглинаючої самотності.

Лише в 1904 році Ликерія по смерті чоловіка-пияка вирушила в Канів спокутувати гріхи. У місті вона винайняла недороге житло й щодня, одягнена у все чорне, ходила на Тарасову могилу. У книзі відгуків вона залишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…»

Історія зберегла імена жінок, які полонили серце Тараса. Почуття поета залишили слід у його рядках, де відчуваємо радість кохання і руйнування надій, невимовний душевний біль. Любовні поезії Великого Кобзаря сумні, а подекуди й трагічні, як і його доля.

Минули літа молодії,

Холодним вітром від надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись…

 

 

 

Анастасія ТКАЧУК