З початку цієї гібридноївійни багато що змінилось для військових, в тому числі, в їх побуті та духовному житті. В цій війні попри страшні речі, до яких майже звикаєш, трапляються речі зовсім інші, і яких набагато більше, котрим дивуєшся кожного разу, бо звикнути до них неможливо. Ці речі змінюють все, бо їх природа – неймовірна людяність, і, попри всі жахливі реалії війни, їх так багато, що осягнути цього не вдається, як би не намагався. Ми досі не можемо до кінця зрозуміти волонтерський рух, що захлеснув країну, ніс на собі самотужки побут війни, і продовжує спасати життя бійців. Настільки ж не просто осягнути капеланський рух, як, у який особливий момент виник.

   Насправді, перші прояви капеланства, стали відчутними навіть не на весні 2014 року, а на Майдані. Після лютневих подій, у перші дні війни деякі отці разом зі своїми майданівськими побратимами вирушали з Хрещатику на схід, залишаються поряд на лінії вогню, а дехто сам став захисником.

   Був один випадок. В грудні 2014 року волонтери відвозили аптечки та зимове взуття, інші важливі речі для бійців, що охороняли Донецький Аеропорт та у 72 –гу бригаду. По дорозі їм трапився замполіт – священик, отець Петро Паевський. На лінії зіткнення морозної зими він і підлеглі спали в промерзлих землянках, не було теплих та самих нагальних речей, їх обличчя та руки почорніли від пороху, який не відмивався. Священик о. Петро став бійцем попри те, що брати до рук зброю для священиків, то тяжка духовна дилема, дуже складний вибір і тяжка ноша, але просто не міг вибрати інший шлях. І ось він стоїть на дорозі замерзлий, з «пороховим» лицем, що випромінює стільки любові та доброти, що засліплює очі, всміхається, та каже: «По при все, я саме там, де маю бути». Він радіє одній єдиній аптечці, що перепала на усіх його підлеглих, якимось дрібничкам, бере з волонтерських рук в свої «порохові» руки червоне яблуко, і у чисто священицькому особливому прийнятті застигає на хвильку, і тут раптом розумієш: зійшов прямо, здається, з грецьких візантійських фресок 9-го сторіччя, з мозаїк в аспідах італійських базилік, саме у такий спосіб на них центральні образи приймають в руки найсвятіше і найцінніше.

   До війни на сході о. Петро служив священиком в Умані, потім - військовим капеланом в миротворчому українському контингенті в Косово. У 2014 році, коли повернувся звідти, були такі плани, що його капеланське служіння продовжиться в Україні. Зараз він згадує, як склалось: «Після повернення мене розподілили до 72-ої бригади. Були розмови, що матиму можливість служити у себе на приході та паралельно опікати військову частину. Товаришами по службі у Косово, що вже воювали на сході, повідомляли, що там відбувається. Кажуть, той загинув, Сергій загинув, той ногу втратив. Коли такі хороші хлопці, мої близькі друзі гинуть, калічаться, лишатись далі у Білій Церкві, ну, я просто більше не міг».

   Зараз о. Петро досі служить у артдивізіоні 72-ої бригади, весь час «на передку». Він лишається у бригаді для своїх друзів капеланом на волонтерських засадах, як каже, «у приватному порядку», та разом з братом, також священиком, о. Вадимом, допомагає бригаді як волонтер, має волонтерські нагороди.

   Прес-офіцер бригади, Олена Мокренчук, з захватом каже, що о. Петро все такий же неймовірний, і «кожного дня ризикує своїм життям за Україну».

   У 2014 році на державному рівні про капеланство ніхто навіть не думав. Як офіційна структура, воно і досі не до кінця сформоване, але рухається у європейському напрямку, і буде, приблизно, таким, як на Заході, чи в США, де капелани – військовозобов'язані, навчені військової справі, пройшли підготовку в польових умовах, прийняли присягу.

Закон «Про військове капеланство» в Україні мають прийняти на початку 2018 року, і по ньому військові капелани матимуть статус некомбатантів, без можливості використання ними зброї, та у питаннях душпастирської діяльності підпорядковуватимуться у першу чергу церковним структурам – військовим ординаріатам або єпархіальному управлінню. Також закон передбачатиме можливість контрактної військової служби для тих капеланів, які мають відповідну військову освіту та офіцерське звання.

Отож, офіційно: українське військове капеланство поки формується. Але по суті і на ділі - воно давно міцне, зріле, і саме що не є справжнє, бо виникло з глибокої людяності, з тіла і духу людських сердець. І в кожному особистому випадку починалось з тих самих не простих рішень: «по при все, маю бути там, де хлопці потребують допомоги».

Зараз для українських капеланів існує трудовий договір, який вони підписують з Генштабом як військові. Їм призначають конкретні підрозділи, і потім вони служать майже нарівні з військовослужбовцями, проходять свій особливий військовий шлях. У зоні конфлікту вони поряд з пораненими, підтримують у тяжкі часи, зцілюють психологічно і духовно бійців, котрими опікуються, сповідують, іноді й хрестять, навіть на лінії вогню.

   О. Дмитро Поворотний, капелан 20 ОМПб розказує, що на початку бойових дій було у капеланів особливе призначення. Серед мобілізованих були ті, що іноді, не до кінця розуміли що правильно, а що ні, стріляти, чи ні, або що інше робити. «Потрібна була підтримка, щоб хтось на місці розказав, що захищати свою країну - важливо і правильно, що саме для цього вони тут, це їх призначення. Бо хто міг пояснити, що на них чекає, ще недавно у мирному житті? Їм треба було терміново змінитись у цій не визначеній війні, яку не називали війною, хоч і схожа на пекло. Така підтримка поряд для цих хлопців була вкрай важливою, вона мала швидко зробити їх свідомими захисниками».

Отець Дмитро пройшов багато чого. У лютому 2015 року його підопічний підрозділ пройшов через тяжкі бої під селом Красний партизан, де загинуло багато бійців, їх командир, і багатьох взяли у полон. Полонених ставили до стінки, просто сидячих розстрілювали, ніби вони не люди. А потім вирішили похизуватись. Саме тоді у Кремлі було вирішено, показати на ТВ-каналах Росії, як добрі «самаритяни» віддають українцям понівечені тіла. Командир загону бойовиків «Восток» подзвонив жінці вбитого командира, і запропонував повернути тіло її чоловіка. Тоді о. Дмитро вирішив , що саме він поїде за тілами своїх хлопців, «бо хто ж, як не капелан має це робити». Домовився з зам. командира «Востока», і вирушив в тил до противника без супроводу, маючи те, що дозволили, тільки машину та шофера. О. Дмитро каже, страху не було. Знав, що вони полюбляють розправлятись з українськими отцями, та про це тоді не думав. На місці зустрічі його чекали озброєні бойовики та російські журналісти з телекамерами. Він носив тіла у вантажну машину, а ряжені бойовики у новеньких формах хизувались на камери. Носити тіла не просто. І коли озброєний бойовик відмовився допомогти, о. Дмитро, на його слова – «я до цих нациків торкатись не хочу», не втримався і, по при своє хитке положення, став жорстко повчати «мироносців».

   На при кінці 2017 року о. Дмитро та капелан підрозділу прикордонників, о. Валерій Логінов, розвозили бійцям «на передок» нагороди від Патріарха Філарета - медалі «За жертовність та любов до України». О. Валерій про ці нагороди для його підопічних прикордонників каже : «Тут є бійці, хто вже понад двох років цілодобово знаходяться на пункті пропуску, і усі вони достойні найвищої нагороди. Комусь може здатись, що це така собі дрібничка, але для тих, що тут вартують вдень і вночі, не то що державна нагорода, котрими їх особливо не балують, а навіть грамота вже підіймає дух. А коли приїжджає священик і від самого Патріарха вручає медаль, це їм дійсно підіймає бойовий дух, надихає».

   Перші капелани стихійно з’явились не тільки по цей бік лінії вогню. Схожі реалії захлеснули зону конфлікту з боку окупованої території, і той рух осягнути куди важче. Отець Валерій Лотарев на окупованій території дуже швидко потрапив у «розстрільні списки» тих, хто прийшов на його землю «з миром». Як саме це відбувалось в його житті, він згадує настільки спокійно і буденно, наче то такі собі звичайні і зрозумілі речі, хоч від них на руках «мурахи» з’являються. Там, де російські «мироносці» за найменший прояв українства катували і розстрілювали на місці, без вагань, суда і слідства, о. Валерій і Владика Сергій (Горобцов), що очолює Донецьку єпархію, знайшли можливість займатись капеланськими справами таємно. З окупованого Донецька вони допомагали бійцям, збираючи для них продукти харчування, одяг, кошти. До того ж, вони підтримували «Будинок Милосердя», де і досі перебувають хворі, немічні люди, ті, що лишились без житла, втратили все від «миру» російських «спасителів».

   О. Валерій Лотарев веде машину і розказує, як капеланське служіння починалось для нього. «Коли у село Мічурине зайшли українські військові, десантура, сепаратисти пустили слух, що то не військові, то йдуть бандерівці, правосеки, «будуть рєзать, насіловать, убівать». Я зібрав декілька людей, кажу: «Давайте подивимось на цих горлорізів. Це ж наші дітки, українці, як же ж можна ворога впускати, приймати, а діточок своїх проганяти й проклинати?» Тоді до неозброєних бійців, які мали готувати блокпост, приїхали на інкасаторській машині озброєні ополченці, і розстріляли їх. Це людей сполошило. Ми з прихожанами виїхали до військових на лінію вогню з теплим одягом, бо ще сніг зривався. Прихожани дивляться, ті сидять на БМП , зубами стукають, а одяг на них літній. В сусідньому селі Тельманове, розповідали, що то не українці, а натовський легіон, їх бабки- кликухи ходили навколо, кидались під техніку, кричали – ми вас не пустимо, це наша земля, це Росія, і таке подібне, дуже агресивно себе вели. В мене на тій стороні теж залишились родичі, що прийняли сторону «руського миру», кажу їм – прийде час і вам буде соромно, казатимете, що вас обдурили. Зараз у багатьох з’явився синдром жертви - ми ж не винні, Україна нас кинула, а росіяни нас обманули, а ми бідні - нещасні, інше.

   «Тому, як почалась війна, я почав допомагати українським бійцям. Ще не сильно розбирався, де який підрозділ, бачу – жовто-блакитна нашивка, значить наші. Спілкуємось, приїжджаємо, знайомимось, і спочатку вони з недовірою це сприймали. Та ми привозили одяг, продукти, бо бачили, що в них одні старі консерви, черствий хліб, котрий здалеку везли, адже брати його на місці не могли. Сепаратисти хлопців труїли неодноразово. Особливо під Маріуполем. Їм возили хліб здалеку, з Запоріжжя, з Дніпра, і поки довозили – він псувався. Не був налагоджений зв'язок між частинами, багато чого не було. От ми, священики, парафіяни, були як єднальна ланка між тими частинами. Їздили, розповідали, ось хлопці, там же ваші стоять, там та частина, там та, зводили їх, щоб знали один одного».

   «Коли взяв за обов’язок допомагати хлопцям, я, мій товариш, отець Олександр, архієпископ Сергій, їздили по блокпостах, по частинам в межах нашого району. Наші матушки і прихожаночки готували домашню їжу, борщ варили, каші, оладці, вареники, щоб хлопці могли поїсти. Бо на початку вони часто травились простроченими консервами зі складів. Було таке, що вивозили хлопців з блокпостів до лікарень, ми лікарям не надто довіряли, і мали слідкувати, щоб надавали допомогу у нашій присутності. Адже самі лікарі іноді здавали бійців сепаратистам. Тому іноді хворих ми вивозили до прихожан чи до церкви, де і ставили капельниці, лікували. В середині літа, перед Іловайськом, наші прикордонники подзвонили та сказали, що нам треба терміново їхати, бо зайшло багато техніки. Наші села обстрілювали градами, важкою артилерією, саушки працювали. Ми бачили як побита техніка відступала, хлопці порвані, поранені. У нас теж не було шансів. Ми з о. Олександром були у «розстрільних списках», тому зібрали діточок і дружин, та мали їхати. В наших «жигулях» десять чоловік їхало через всю країну до Закарпаття. Там прихожани нам дали будиночок, було багато чудових пропозицій, люди чудові, зустріли гарно, все пречудово, але ж тягнуло сюди. Бо звик допомагати хлопцям, і вже не міг спокійно спати, спокійно їсти, всі думки були про рідну землю. Усі їдуть здалеку, з різних куточків, різних областей, захищати мою ж землю, а я здоровий молодий чоловік, їду в інший бік. Це мені покою не давало. У Маріуполі були знайомі волонтери, що знайшли нам невеличку квартиру; у нас діточок багато, але ж в тісноті та не в обіді. Почав служити як капелан на волонтерських засадах. Шукали спонсорів , щоб відвезти хлопцям допомогу, відслужити службу. Стільки чудових людей, друзів знайшов! Ця війна зробила неймовірне, настільки всіх об’єднала, чим я завдячую Господу Богу, з таких ситуацій безвихідних вивів, повернув до рідного краю, і я радий, що саме так все склалось. Хоча зараз всі дуже втомились, волонтери, бійці. Волонтери роблять все, що має робити влада, всі сили віддають, є люди, що віддали останнє, навіть у селах. Я бачив своїми очима, як людина реально чи не останню сорочку з себе знімала та віддавала бійцям. А влада тільки говорить. Люди з останньої надії, що завтра все закінчиться, віддають, не думаючи, що завтра не буде що їсти, а зараз не мають чим за комунальні послуги сплатити. Ми віримо, що це все закінчиться, але розуміло, що цього не станеться, поки не дійде це до кожного, хто живе в Україні, що Україна – це його земля, яку треба берегти, піклуватись, працювати. Треба дивитись, кого ми обираємо, і розуміти, що ніхто за нас цього не зробить. Щоб не прийшов хтось знову, хто скаже «дєди воювали», і ти береш зброю і стріляєш у свого сусіда. Саме так і було у нас, сусід сусіда на коліна ставив, погрожував вбити. Ось що зробила пропаганда. Але було й інше. нам з Владикою Сергієм прийшлось виїхати, щоб допомагати бійцям та здалеку нашому «Будинок Милосердя». Передаємо ліки, гроші, овочі, картоплю привозимо. Бойовики, що все роблять, щоб придушити українство, бачать це, приходять і знущаються над працівниками будинку, над дівчатами, що піклуються про хворих та літніх, діточок з матерями, яким ніде подітись. За ці роки туди прийшло багато сімей, сиріт, самотніх матерів з діточками. Ми не дивились, яких вони поглядів, просто, люди в біді. А ті побачили, що Українська Церква турбується про своїх, не дивлячись ні на що. От і ходять, знущаються, погрожують закрити, збороняють привозити, кажуть, якщо хочете, то говоріть, що допомагають вони. З кожною їх ротацією відбуваються такі речі. Але треба розуміти, на тій стороні і зараз ще є багато людей, щирих українців, котрі допомагають бійцям, чим можуть. Завдяки цьому руху на початку і утримали позиції, а інакше б було ще гірше».

   Владика Сергій каже, що капелани Донецької єпархії - це люди, які перенесли дуже багато горя і випробувань. Один був контужений, другий поранений, третій багато втратив, тому вони чуйні до людського болю. Це дуже важливо. Бо пройшли через те ж, побачили, що таке хвороба, біда, втрата, розчарування, коли тебе зрадили, а ти при цьому маєш залишитись людиною, чесною, благородною, і після себе ні в якому разі не залишити руїни, попіл, а навпаки, будувати, відкривати. Я дуже радий, що є свідком та учасником цього. Священики Волновахи, Красногорівки, Маріуполя, Бахмуту, що стали військовими капеланами, також несуть соціальне служіння. В Маріуполі у центральному храмі Петра Могили на протязі 19 років існує благодійна їдальня. За рахунок її настоятеля та його родини, отця Увара Перетятька, його матушки Марини і їх сина о. Романа, вона годує до 300 душ кожного дня. І сюди приходять представники усіх конфесій, усіх верств населення. Купольну частину, що пофарбована у кольори українського прапору, добре видно з моря. Важливо, що у наших скрутних обставинах, ми не залишаємось один на один, нам допомагають з інших областей, миттєво готові прийти на допомогу при потребі. Були моменти, коли закінчуються продукти харчування, телефоную до Дніпра, о. Дмитру Поворотному, в нього теж нема. А вже через тиждень привозить, і ми розвозимо підопічним. Люди бачать, що церковна структура - та, що не примушує до чогось, а віддає, віддає любов, надає будь яку психологічну допомогу, допомагає бійцям. У лікарні Маріуполя ми відкривали капличку. З цим до нас звернулись лікарі, бо хворим це дуже потрібно, особливо в такий час. А церковного начиння нам не було де взяти. І от, о. Дмитро привозить - усе і відразу». О. Дмитро поясняє: «Ця допомога взаємна. У травні 2014 року, коли у Маріуполі були бойовики, там стояла моя рота 20-го мотопіхотного батальйону, якими опікуюсь. Тоді попросив священиків Донецької єпархії, і вони їм почали допомагати, незважаючи на те, що ця територія була захоплена».

О. Дмитро каже, що у нього були усілякі випадки, веселі також. «В 2014 році він їхав на лінію вогню з оказію для бійця, а бійцю сказали що торбу привезе «батюшка». Хлопець подумав "батюшка"так "батюшка", позивний чи псевдо, що ж, бувають різні. А тут приїжджає до нього «поп в натурі»! Усі довго сміялись».

   І продовжує: «Майже усі священики прикордонної смуги починаючи з чотирнадцятого року служать капеланами у підрозділах збройних сил і Нацгвардії, спочатку то було на волонтерських, потім на ротаційних засадах, а зараз вже офіційно. Ось такі наші реалії».

 

За матеріалом east-ua.com