Інтерв`ю з досвідченим 25-річним військовослужбовцем, професіоналом своєї справи, начальником інформаційно-аналітичної групи 5 окремого полку зв`язку, капітаном Віктором Демченком.

Родом він із смтДесна Чернігівської області. Одразу після закінчення школи пішов навчатися до військового Інституту.

 

Неможливих завдань не буває

- Коли на сході країни почалися військові дії - розкажіть про цей період?

- Період дійсно напружений. Я пам`ятаю, тоді у березні 2014 року оголосили тривогу. На той момент я ще служив у Білій Церкві – 72 механізована бригада. І 8 березня (символічно у день свята), ми вже виїхала на бойове злагодження і з того моменту, як злагодження закінчилося, вирушили безпосередньо в Донецьку область, під Маріуполь, там почався мій бойовий шлях.

- Які завдання там виконували?

- Я, взагалі, зв`язківець, тому мене відрядили до батальйону тактичної групи – командиром взводу зв`язку. Моєю задачею було забезпечувати зв`язок батальйону з командуванням бригади, в принципі, це були мої основні завдання. Що найцікавіше було? Це те, що уже відразу в березні місяці почали поставляти, так би мовити, новітні зразки техніки зв`язку, які я навіть в Інституті не бачив. І тоді такий цікавий момент був, коли привезли апаратуру і мені командир каже: «Все, зараз 7 година вечора, о 9 я доповідаю командувачу, що усе у нас добре». Я такий: «Товариш майор, я це перший раз бачу, дайте трошки більше часу". Він каже - "ні". І всіма правдами-неправдами, хоча і з запізненням у 1 годину, але зв`язок був втановлений. Читали інструкції, був телефонний режим з людьми, які з цим працювали, допомогло все в купі.

- Чи змінилася з часом справа зв`язківця?

- У нас є автомобільна техніка, яка, в принципі, допомагає у транспортуванні апаратури. Вже минули ті часи, коли ми тягали ці здоровенні катушки. Зараз ми більше звертаємо увагу на супутниковий зв`язок, на прив`язку до «Укртелекому», тому в цьому плані стало набагато легше. Більше включаються мізки, та фізична витривалість звісно потрібна, але вже не треба бігати з проводами, щось кудись тягти. Хоча проводи, це, мабуть, до сих пір найнадійніший зв`язок.

 

Випадковості, котрі рятують життя

- За час вашої служби в зоні АТОде довелося побувати в «гарячих точках»?

- Якщо чесно, то легше назвати ті місця, де не був. Спочатку це був Маріуполь, потім Волноваха, після Волновахи Амвросіївка, з Амвросіївки вирушили до Новопартизанська і Зваріна (на кордоні з Росією), в складі вже другого батальйону 72 бригади. Півтора місяця там, після виходу з оточення, влітку 2014 року, ми відправилися на доукомплектування. Після цього знову повернувся у Волноваху, в той період – це вже осінь 2014 року, вже перевівся до нової частини в місто Житомир. Звідти взимку поїхав у Краматорськ. Наша задача була виїжджати там, де конче потрібен зв`язок. Тому це був район Донецького аеропорту, після виходу звідти військ – Дебальцеве і на тому в мене такі «гарячі точки» закінчилися.

Я кадровий військовий, як тільки оголосили тривогу ми зразу поїхали, тоді весною 2015 року ротація у мене закінчилася, до речі, теж символічно - саме 8 березня - я покинув зону АТО.

- Наскільки для військовослужбовців все таки важливо мати зв`язок із керівництвом?

- Як кажуть, без зв`язку немає перемоги - це така прописна істина. І це дійсно так. Тому що багато є таких випадків, коли саме вмілі дії зв`язківця по відновленню зв`язку виручають увесь гарнізон, який знаходиться на лінії зіткнення з противником. Ми, так би мовити, вуха бійців. Тому що, якщо на цьому напрямку потрібна підмога, а ми не можемо її викликати, це ставить під загрозу і подальший успіх операції, тому зв`язок – це дуже і дуже важливо.

- Чи пам`ятаєте за час служби такий критичний момент, коли доводилося працювати в екстремальних умовах, але все таки виконували своє завдання?

- Так, причому дуже багато таких ситуацій було. Дуже такий цікавий момент саме в районі Донецького аеропорту був. Тоді противник пішов у наступ. Перед цим була застосована артилерія, дуже щільно. І я був командиром цієї мобільної групи зв`язку. І на мене на зв`язок по радіо виходять: «У нас зник зв`язок». Треба щось робити, а там уже бій зав`язується, йде піхота і танки. Я пішов з`ясувати, в чому причина і бачу, що у мене супутникова тарілка побита повністю. Вона не працездатна вже, кабелі побиті. Я іду і думаю, що робити. Чи то випадковість така, але я буквально за декілька днів до цього у штабі замовив ще одну супутникову тарілку, дзеркало. Це виручило, тому що ми замінили його. У положенні лежачи ми крутили ці кабелі, але за 15 хвилин ми встановили зв`язок і тим самим викликали підмогу.

 

Успіх справи залежить від сили віри

- Досить багато бачиш таких прикладів в зоні АТО, коли у бійців або в окремих підрозділів є талісмани, які допомагають їм воювати – написи на техніці, подарунки від дітей. Чи було у вас, як у зв`язківців, якісь свої обереги?

- Було безліч. Ще в перші дні у мене техніка була обвішана дитячими малюнками. І, дійсно, така думка приходила, що з такою бронею ніякі осколки не страшні.

- Яка їх сила на передовій?

- Людині завжди потрібно в щось вірити. Якщо вона щиро в щось вірить, то у неї це буде. Так само із талісманами, навіть якщо це вигадка, головне треба вірити.

- Як ви вважаєте, чи прогресує українське військо з часом?

- Прогрес насправді дуже колосальний. Пам`ятаючи те, що було в тому ж 2012, 2013, 2014 роках, коли почалися бойові дії, та армія і нинішня армія – це дві абсолютно великі різниці. Причому в будь-якому плані: це стосується навченості, озброєння, забезпечення тими самими речами. Аж до того, що зараз люди стали відноситись краще, реагують на військових набагато тепліше. Тому що в тому ж самому 2012 році було - йдеш по місту в формі йти не відчував гордості за свій мундир. Зараз же ти дійсно відчуваєш гордість за себе і за свою країну, що от не просто фінансуванням якимсь з державного бюджету ця армія міцнішає, а просто ставленням людей. Коли вони поважать свою армію - все, більше нічого не потрібно,армія сама себе покаже.

Був такий момент, літом 2014 року, коли ми покидали кордон з Росією і виходили із села. Ми не могли там залишатися, бо в нас не було ні боєприпасів, ні їжі. І момент, коли ми ось-ось мали виїхати, приходить жінка, вона плаче - і це, на секундочку, село в Луганській області, 5 кілометрі до кордону з Росією, село україномовне. І жінка каже: «Хлопці, на кого ж ви нас кидаєте, зараз приїдуть, вони нас всіх розстріляють». І от за цих людей варто боротися. Не за тих, які якось себе проявляють, це маргінали, які вийшли з в`язниці чи ще звідкись. Нам треба боротися за тих людей, які нас чекають, але бояться, бояться щось сказати.

- Як відбувається процес злагодження на передовій?

- Дуже багато залежить, по-перше, від командирів. У нас тоді, в 2014 році, цієї проблеми не було тому, що батальйон в основному був із контрактників. Тому ми бойове злагодження пройшли швидко, успішно і після чого ми відправилися безпосередньо на Донбас. Інші батальйони, то туди починали призивати мобілізованих і дуже багато залежало від командирів. По-перше, як вони себе поставлять перед цими людьми, як вони зарекомендують і чому навчать. Бо були такі моменти, коли приїжджали, а це зазвичай мужики по 40-45 років, і от стоїть командир взводу – хлопчина 20 років, звісно, він дивиться на нього і думає – «синок», тому що він йому реально в батьки годиться. Але з плином часу, десь якась навченість, десь ще щось, дуже велику роль відігравали бої. Тому що це хлопчина, який йому в сини годиться – настільки зріла особистість, що після цього мужики підходять до нього і кажуть – командир, що нам робити. І після цього вони вже зверхньо до нього не ставляться, вони, навіть, не ступлять без нього кроку - без свого командира, який на 25 років його молодше, тому що вони знають, якщо за ним підуть, то вони залишаться живі. Це ось виручає завжди.

 

Покликання, яке визначається долею

- Коли постало питання, що потрібно їхати в зону АТО, чи були у вас сумніви?

- Сумнівів не було ні в мене, ні в будь-кого з наших підрозділів. Тоді, дійсно, постало питання і думка була не про те, що "моя хата з краю", чи ще щось. А думка була така, що я ж не хочу, аби те, що там зараз відбувається, у мене вдома було, щоб мої батьки переховувалися в підвалі, щоб дівчата наші ховалися від незрозуміло кого. Саме цього не хотілося, тому питання йти чи не йти - не стояло взагалі.

- Чи мріяли ви бути військовим?

- Мене батьки завжди питали, коли ще там тільки-тільки почав говорити, ким хочеш бути, я відповідав командиром полку. Така дитяча мрія. Ну, чи мрія, чи установка. Потім в шкільні роки не думав про це, але от пов`язав своє життя з військовою справою.

- У День Збройних Сил України що ви побажаєте своїм колегам та всім нашим військовослужбовцям?

- Нашим військовим я побажаю терпіння, бо в нашій справі без терпіння нікуди, віри в перемогу і те, що в нас все буде добре. Якщо ми будемо вірити в це, так дійсно і буде. Треба самим керувати своїм майбутнім.

Автор: Альона Сисенко Високий Вал