Глініна Ольга, солдат 58 омпбр, УБД отримала тільки-но, прослуживши рік у Зайцевому, за менше ніж кілометр від лінії бойового зіткнення. 27-річна дівчина з сім'ї військовослужбовців каже, що для неї питання служби в Армії ніколи не було складним: знала, що рано чи пізно теж пов'яже свою долю з військом.

Але для рідних рішення дівчини вступити до війська стало повною несподіванкою.

- Батьки були в шоці, – розповідає дівчина. – Вони звикли вже, що я завжди вдома, єдина з нашої сім'ї не ношу берців. Але так воно було долею призначено. Народитися й вирости у сім’ї військових, і не стати військовою – то нереально. Настав час, коли прийшла я додому і сказала: хочу в Армію. Батьки здивувалися, але відпустили. Зараз я проходжу службу в 13 батальйоні, фактично виконую обов'язки діловода. Зайцеве поруч, хлопці до нас пішки ходять, і ми всі добре чуємо, що там відбувається. 1 квітня буде рік, як я в ЗСУ. Зараз ще солдат, але подаю документи до ВІКНУ на військового психолога.

- Які найперші враження від війська? Що кинулося в очі на свіжий погляд?

- Ой, та вражень було повна торба (сміється). Я прийшла – і одразу потрапила, як кажуть,в найцікавіше: в бойову бригаду, буквально за кількасот метрів від лінії бойового зіткнення. Враження? Спершу не було ніяких. Я народилася і виросла коло полігону, постріли і розриви мені звичні з дитинства. Тож свій перший обстріл я.. проспала. Насправді. Навіть не чула. Дівчата вже потім розбудили, і дуже дивувалися, які у мене міцні нерви. Та насправді не в нервах річ: як кожен новачок, я просто не розуміла до кінця, що відбувається. До мене не доходило, де я. Спершу ж була «учєбка», потім ППД, потім полігон – весь час я була практично вдома, в Десні; тобто, для мене нічого не змінилось. Мені не було часу оговтатися, осмислити все до кінця. А потім мене перевели сюди, в штаб батальйону. На фронт.

Ми приїхали сюди і, поки бригада мінялась, жили на «заброшці», тобто, в покинутих напівзруйнованих будівлях. Отут вже був стрес: без душа, без ліжка, без можливості випрати речі і виспатись… Розстелили на підлозі каремати і спали у «спальниках». Враження? Правду сказати, спочатку було цікаво: ану, що ж воно таке? Чи витримаю? Приблизно як дітворі десь у поході з ночівлею. Але через пару тижнів такої «екзотики» вже хотілося банально в цивілізацію. Тож коли прибула до штабу і побачила умови, де буду жити, познайомилась з дівчатами – аж розплакалась з радощів: ура, я в цивілізації! Хоча це була звичайна сільська хата із звичайними побутовими умовами: у дворі болото по коліно, вода в колодязі, посеред хати звичайна пічка… Все пізнається в порівнянні.

- Але ж це принаймні безпечне місце…

- Ну, як сказати… До противника тут десь з кілометр. Коли нашу роту обстрілюють, ми це дуже добре чуємо. В принципі, сюди воно теж може долетіти, і в минулі ротації, кажуть, обстріли траплялися, – але зараз, дякуючи нашим хлопцям на передку, у нас відносно тихо.

- Що найбільше шокує на фронті?

- Мабуть, коли бачиш, як дорослі чоловіки «пливуть». Буквально злітають з котушок. Коли гинуть друзі, коли людина, з якою ти тільки-но говорив, раптом перестає існувати, і перед тобою вже лиш скривавлене місиво там, де ще кілька хвилин тому були його ноги, руки, голова… Я не можу про це говорити… Коли гинуть близькі люди… Саме в такі моменти усвідомлюєш, де знаходишся. Ранком ти стоїш на шикуванні, бачиш цю людину, вітаєшся, домовляєшся про якісь спільні дії, – а вже через годину чуєш в рацію, що з ним щось сталось і його нема… І неважливо, ви дружили до того, чи ні, ти просто знаєш цю людину – а виявляється, вже "зна-ла"… І цього не змінити…

26 січня у нас загинув Антон Хоба, а 26 лютого там же, на тому самому місці загинув інший боєць, Гринь. І навіть черговим на той час був той самий військовослужбовець. Такий збіг, чи як там його назвати, він просто вибиває з колії, навіть найміцніші дядьки плачуть… І ти бачиш, що у нього вже щось «попливло», він реально боїться виходити на те саме місце. В такі моменти чітко усвідомлюєш, що ти тут поруч зі смертю. Для мене це був перший такий досвід. І я не знала, що робити. Тому й хочу поступити на психолога, щоб допомагати людям виходити з цих станів. Це жахливо, повірте.

- Що вам допомагало виходити з таких ситуацій?

- Я особисто – відволікалась. Старалась не думати про це. Помітила, що хлопці так само: говорять про все, що завгодно, - тільки не про смерть і не про домівку. Ці теми – табу. Про полеглих говорять в теперішньому часі, наче людина просто кудись вийшла, чи поїхала у відпустку. Багато жартують.

- Зараз ви вже повернулися додому?

- Ще ні. Приїхала на пару днів у відрядження, дооформити документи собі та іншим бійцям. Завтра вже повертаюсь.

- Кажуть, фронтова дружба найміцніша. Вам пощастило знайти справжніх друзів?

- Так. Особливо з дівчатами здружилась, з якими служу. Ми всі разом, постійно, вдень і вночі. Спершу це трохи дратувало, звичайно: про якісь там межі особистості, бар’єри та інше довелося забути в перші ж дні. Але зараз ми як один тісно спаяний колектив, стали одне одному досить близькими психологічно. Людина фронті дуже розкриваються, дуже. Відкривається все, що в ній є. Твій товариш, котрий спить поруч на сусідньому ліжку стає для тебе прозорим, як скло. Ти знаєш про нього все: як він відреагує на щось, як поводитиметься в тій чи іншій ситуації, про що думає. Навчаєшся посилювати в ньому позитивні риси і притишувати негативні. Ці сто-двісті-триста бійців стають тобі ріднішими за маму й тата, бо ви відповідальні за життя одне одного. У вас наче і кров тече одна на всіх, нервова система спільна: комусь одному «попало» – а вам всім болить…

- За домом скучили?

- Та тут все так дивно якось… На фронті час плине інакше. Він то стискається до крапки – то тягнеться, наче роки. Загалом все так швидко промайнуло… Здається, я лиш пару місяців служу – а 1 квітня вже буде рік. В розум не вкладається, як таке можливо, але то так. Цей рік для мене довший і важливіший за все попереднє життя. Це як можливість прожити додаткову долю. Насправді, приїжджаючи в цивілізацію, я почуваюся дикою твариною з дикого лісу, мене тут в перші дні все дратує. Але з іншого боку – ви не уявляєте, яке це щастя просто отак дивитись у вікно, чисте, з фіранками – а не закладене мішками з піском і не завішане чорною плівкою! Просто сидіти дивитись у вікно – це вже щастя! Ти бачиш людей, вони ходять собі спокійно, розмовляють, сміються… Зупиняються на вулиці там, де хочуть – а не там, де безпечно. Не оглядаються, де снайпер; не дослухаються до свисту куль та шурхоту снарядів. Ціла купа людей не-піксельних. Бо до тебе ж вже піксель приростає наглухо, це твоя шкіра, твій захист і ти сама, ти не уявляєш себе поза пікселем! Без форми ти вже не є ти, і тебе це теж дратує; ти почуваєшся вразливим, наче кіт без шерсті.

З іншого боку – тебе вже сприймають не як тебе особисто, Олю чи Таню, а як приналежність до чогось: одні – вороже, інші – як найрідніших. Одного разу ми пішли в магазин там, в зоні бойових дій. Я не вірила, я не думала, що таке можливо: продавчиня з місцевих дивилась на нас з такою відразою! Як на прокажених. Нас явно намагалися уникати. І лиш одна-єдина жінка підійшла й привіталась. Ви не уявляєте, як багато значили для нас її привітання та її посмішка! Хоча, правду сказати, з місцевими мешканцями у нас склалися загалом дружні стосунки. У нас в Зайцевому є один чоловік, з місцевих, - то він допомагав нам воду з колодязя діставати. Знаєте, коли ти колодязь все своє життя бачив лише на картинках, а тут тобі з нього якось треба ту воду добути… Він вчив нас пічку топити: жодна з нас поняття не мала, як то робиться! Тепер вже вміємо.

- Які ще навички набули на фронті?

- Найперше – зібратися за лічені секунди по тривозі. З наших дівчат я збираюся швидше за всіх: встигаю і вмитися, і нафарбуватися, і зачіску привести в порядок, і все інше…

- О, то нафарбуватися все ж встигаєте?

- Ну а як, до нас же люди приходять, Наші хлопці – вони ж в полях стоять, в болоті. Їм хочеться бачити нас красивими. Мабуть, це одне з головних прагнень чоловіка: розуміти, що всі випробування ти терпиш не даром, а заради когось. Хоча б заради того, щоб ось ці дівчата в сусідньому бліндажі спокійно спали і встигали нафарбувати очі.

- Не траплялося якихось негативних проявів? Настирливих залицянь, сварок між бійцями через дівчину?

- Ви знаєте, ні. Жодного разу до себе не бачила такого, і до інших не чула. Навдивовижу навіть в порівнянні зі мирним цивільним життям. Тут чоловіки спокійні, врівноважені, ставляться до тебе як до фахівця, а не як до «здобичі». У нас служить 50 з чимось жінок, і якось все минає спокійно, без непотрібних проблем. Хоча трапляється, що хтось і закохується, і одружується, звичайно. Це життя.

- Може, й собі вже пригледіли когось?

- Може, й так (сміється). Тут багато гарних чоловіків. Справжніх. Та що я кажу – вони всі тут справжні! Сміливі, сильні, красиві. Боягузів тут точно немає: вони сюди не йдуть, тут не те місце.

Загалом на фронті дуже міняється світогляд. Починаєш краще бачити людей. Розуміти, перед ким варто розкриватися, а перед ким ні. Найцікавіше, що за цей рік я переконалась: у моєму 13 батальйоні справді зібрані найкращі люди! Тут реально немає таких людей, з якими мені би не хотілося спілкуватися, як це іноді траплялося «на гражданці». Вони всі дуже класні: дівчата, з якими служу; наші командири, які дійсно знають, що робити, і вміють навчити новачків; наші хлопці, які роблять на фронті просто-таки неймовірні речі! Аня, Катя, Ваня, Серьожа, комбат наш, - та всі!

- Що би ви порадили тим, хто лиш думає, чи йти на військову службу?

- В першу чергу – раджу йти. Тут класно. Раджу психологічно налаштуватися на стресові ситуації, яких тут буде багато. Налаштуватися на події, до яких ти думав, що будеш готовий, а насправді геть не готовий, бо до цього не приготуєшся, поки не переживеш. Ну що ще? Мені в Армії подобається. Буває багато і кумедних ситуацій. Наприклад, наш помічник начальника штабу ніколи не хоче брати мене з собою в Бахмут, бо кожен раз, як візьме, його зупиняє поліція. Це смішно, але чомусь таких збігів вже кілька було. І він завжди доовго бурчить, поки візьме.

- Тож все одно бере?

- Та да, а що робити? (сміється) Ми ж тут одна родина.

- А чому зупиняють?

- Та хтозна, це ж поліція, у них своя логіка. Ми нічого не порушуємо, вже ж так обережненько їдемо, але кожного разу, як тільки я в машині – тут хоп! – і вони звідкись беруться. Карма така ))) Ми постійно жартуємо з цього.

Або ось про шубу розкажу. Привела нам оце собака восьмеро цуценят. Манесенькі, гарні такі... А воно зима, холодно. Хлопці сказали, що там десь бачили стару шубу в якомусь дворі. Її можна просушити і буде цуценяткам тепло. Ми знайшли ту шубу, взяли і тягнемо її. А вона ж важка! І тут саме приїхали комбриг, командувач ОТУ «Північ», купа начальства… А тут ми – з шубою ))) Ну, відрапортували, як слід: так мовляв, і так, несемо шубу для цуценят. Командувач оперативно-тактичного угрупування генерал-майор Ромигайло вже більше нічого і не питав, лиш засміявся.

- А як у вас з харчуванням?

- Дуже добре. У нас кухарі чудово готують. Я навіть почала в армії рибу їсти, хоча до того не любила. А на позиціях хлопці самі собі готують, теж смачно.

- Може, сказати волонтерам, хай вам щось передадуть? Може, вам щось треба?

- Та наче ні… Не знаю, за цей рік у мене особисто і у тих, кого я знаю, якось ні разу не було такого, щоб от конче чогось треба, а ми не можемо власними силами того знайти. Все, що треба по службі – видають; все, чого хочеться собі особисто – купуємо. Ну там кави, печива, свіжого м'яса. Піцу навіть кілька разів брали, суші купували. Кому що до вподоби. Це так, трошки себе побалувати. Берці ось собі купила легенькі, бо я ж по окопах не бігаю, мені й цих досить. В основному все є.

Хоча… А знаєте – листи напишіть! І малюнки гарні. Хлопці таке дуже люблять. Єдине, за що якось засперечалися – за красиві малюнки: кожен хотів їх саме у свій бліндаж повісити. Чомусь на фронті найбільше хочеться краси…

Записала лейтенант Олена Мокренчук,

журналіст, тво начальник прес-центру ОК "Північ"