Є у нашому ремонтно-відновлювальному батальйоні майже бойовий підрозділ – евакуаційна рота. Чому майже бойовий? Тому, що вони постійно ціль №1 для ворога, адже їх робота - евакуювати пошкоджену, або поламану техніку з передової. Старший солдат Левкович Андрій Валерійович, для своїх - просто Лев, – один зі старожилів цього підрозділу. Сьогодні ми познайомимо вас з його негероїчними історіями з життя.

- Наше перше запитання - як Ви прийшли в армію?

- Прийшло повідомлення, що мене викликають у військовий комісаріат і я вирішив, що мені це потрібно. Так у 1999 році став солдатом строкової служби у підрозділі ППО. Мені пощастило: поїздив по Україні, навіть побував на полігоні у Чауді (на території, зараз окупованого Криму). Загалом, строкова служба дала добрий старт для мого подальшого життя.

- Для цивільного життя?

- Так, по завершенні строкової я без проблем влаштувався водієм-експедитором. В компанії, де я працював, наявність запису у військовому квитку про військову службу давала, так би мовити, додатковий шанс. Тим більш на строковій я був водієм.

- Не сумували за армією?

- Так трошки. Служба у будь-якому підрозділі дає відчуття братерства, відчуття, як кажуть, «ліктя». І саме цього дуже не вистачає у цивільному житті.

- Як попали до 72 бригади?

- В 2014 році прийшло повідомлення на збори резерву, зібрав речі – поїхав на 2 тижні, повернувся правда через рік з невеликим хвостиком. Попав у першу хвилю мобілізації. Взагалі, я вважаю, що мені дуже пощастило. Я бачив багато такого, чого побачити нікому б не побажав, пройшов переоцінку цінностей та життєвих принципів. Але точно не хочу передати цю війну у спадок.

- Коли ви зрозуміли що це - війна?

- Найбільше розуміння цього до мене прийшло в Амвросіївці. Ми тоді приїхали, привезли щось - вже не пам’ятаю. Це було надвечір. Сиділи з хлопцями, сміялися, відпочивали і почався обстріл. Спочатку ніхто нічого не зрозумів, а тоді, вже через кілька секунд, зрозуміли, що нас криють мінами і ще чимось: почали всі падати, втискатися у будь-які шпаринки, виїжджені колії... Мені пощастило - поряд зі мною була вирита траншея. Я й не зрозумів взагалі як я там опинився. Сиджу, земля за виворіт сиплеться, все навколо гримить, пам’ятаю хтось кричав, що б лягали на землю. Я навіть не можу сказати скільки це тривало, мені тоді здалося вічністю. І ось настала тиша. Така, знаєте, повна, від якої навіть у вухах дзвенить. Виліз з окопу і картина як у американських бойовиках, щось десь горить, хтось надає допомогу пораненим. От тоді я побачив перших загиблих. Я впав неначе у транс, у вухах дзвенить, стою і нічого не роблю, думаю, що потрібно бігти надавати допомогу, щось робити, але просто стояв і дивився. Я і досі пам’ятаю ту картину. І це, так би мовити, хрещення змінило мене назавжди.

- В 2014 році ви також служили в евакуаційній роті?

- Так, я як водій одразу отримав свою машинку, яку ласкаво називав «ящик з гаєчками», але вона мене ні разу не підводила. Зараз вона вже відпрацювала своє….. Хороша машинка була. Дуже нас виручала. Взагалі евакорота - це майже бойовий підрозділ: пригод у нас вистачало, що у 2014, що зараз. От, наприклад, у Сонцево. Зібрали нас тоді всіх водіїв – мало нас було, і поїхали ми збирати покинуту та розбиту техніку, а там на нас чекали. Теж «цікаво» було, по дві - три машини на жорсткому щепленні, міни падають, а ми на педальки газу тиснемо, бо розуміємо, що або вийдемо зараз, або ніколи. З водіїв ніхто тоді не постраждавта і техніка не підвела.

- Все-таки, "хрещені вогнем" – це особливе братерство?

- Надзвичайно! Люди, які були під обстрілами, навіть, якщо вони не бачилися до цього ні разу в житті, розуміють один одного з одного погляду. Взагалі, в евакуаційній справі ми працюємо командою. Був у мене такий напарник Дімка – десантник. Причому він взагалі десантник не тому, що десь служив, а тому що він абсолютна безстрашна людина. Я більше таких у своєму житті не бачив. Хлопець - простий програміст, звичайна людина. Але я на нього дивився і дивувався, звідки в ньому такий моральний стрижень. Завжди міг підтримати, втішити, поговорити і все через жарти. Напевно, це просто козацька кров.

- Після мобілізації ви знову спробували себе у цивільному житті. Чому повернулися?

- Важко повернутися до цивільного життя, дивишся новини, іноді думаєш, а якби я там був може б було краще. Та і хлопці ж мої ще лишилися в підрозділі. Братерство воно таке – свій за свого – знаєте. (сміється. – авт.)

- Ви у підрозділі, так би мовити, вже авторитетна людина, а хто для вас був вчителем, таким же авторитетом?

- По-перше, нам завжди щастило з командуванням батальйону: чіткі задачі, можливості до виконання, талановиті командири та, і просто, по-людськи якось все було завжди. Але, безпосередньо моїм вчителем був старший прапорщик Волинець. От той ще козак – характерник, (сміється – авт..) і сховатися від нього ніде не можна було. Та й інтуїція у нього була. Часто саме завдяки йому ми, так би мовити, обходили неприємності іншою дорогою.

- Що скажете про молоде поповнення, тепер вже Ви вчителюєте?

- Стараюся, (сміється – авт..) є кого вчити, багато таких у кого є і здібності, і бажання, але ще ж наче діти. Тут є – одвернувся на 5 хвилин і нема. Але на виїздах відпрацьовують чітко, іноді сам дивуюся. Взагалі, я б багатьом молодим хлопцям радив прийти спробувати себе – це дає стійкості в житті, дисциплінує, виховує, та й армії потрібне нове покоління, нові сили.

- Традиційно наше питання на завершення, скоро 2020 рік - що плануєте?

- Звичайно хочеться вже додому, до дружини, але поки що, ще буду служити. От підготую заміну - тоді можна подумати. Та і то тільки після перемоги!

#РемБат #72омбр #ЧорніЗапорожці