"Дядю Колю" - старшого сержанта Миколу Кучера - знає вся 72 бригада. В свої 58 років він з гордістю несе службу у своєму маленькому тиловому підрозділі – ремонтній роті ракетного та артилерійського озброєння в ремонтно-відновлювальному батальйоні. Про те, що спонукало його піти в армію, яке його життя-буття, та про плани на майбутнє ми говорили, як раз коли дядя Коля міняв колесо на своєму бойовому конику – КАМАЗІ.
- Як так склалося, що Ви потрапили в армію?
- На той час вже був початок 2015 року, дивився по телевізору, що йде війна, справжня війна. Багато вже загинуло, багато поранених – ну а я, я ж здоровий, тільки вік трошки не армійський (сміється), от і пішов до військомату. А там кажуть – не підходите, вам вже 54 роки, йдіть додому онуків няньчити.
- І що, так і відмовили?
- Та ні, уговорив, взяли. Я ж собі думаю: де я буду няньчити онуків, як не буде в нас ні країни, ні рідного дому? Отак, можна сказати, і напросився. Поїхав я з 5 хвилею мобілізації в навчальний центр, там нас добряче помуштрували. Молоді хлопці дивилися на нас трошки зверхньо, але як діло дійшло до практичних навчань, то ми (було нас там трошки козаків за…) показали, що є ще порох в порохівницях, і що ми дещо вміємо навіть краще за молодих. Адже старість - це не завжди слабкість; це досвід, набуті вміння – те, що вже з роками нікуди від тебе не дінеться.
- А як попали у 72 бригаду?
- Був розподіл, і нас відправили десь в середині червня на Вершину. Там мене і зарахували до ремонтної роти РАО рембату. Я тут і досі – так би мовити, не зраджую підрозділу.
- Не хотілося в піхоту, десь на бойові?
- Та звичайно хотілося, багато кому хочеться. Там же зовсім по-іншому. Але я ж розумію, що роботу потрібно робити і в тилу, тим більш нашу роботу – ремонтну. Ми ж ремонтуємо всю зброю: і стрілецьку, і пушки на БМП-1 та БМП 2, допомагаємо ремонтувати танки і САУшки. Та й самі часто їздимо в піхотні підрозділи. Так що, як кажуть, пороху теж понюхали.
- Є якісь такі «пригоди», що закарбувалися у пам’яті?
- Історій багато. Знаєте, як кажуть: є, що згадати, - та немає чого розказати. Я з хлопцями їжджу по всім піхотним батальйонам, і не тільки. З 2015 року побував і в Гранітному, і в Новотроїцькому, на териконах під Докучаєвськом, в Авдіївці, у Верхньоторецькому, на шахті Бутовка, на Зеніті, на Світлодарці, у Троїцькому, у Золотому та Катеринівці... Ось раз був випадок, здається в листопаді 2017, були ми біля шахти Бутовка – беху ремонтували. Ну, зробили все, беха робить. Зібралися з піхотою, загрузилися; тільки від’їхали – а туди секунд через 30 міни почали падати. Бачите, у сепарів та місцина давно була пристріляна, вони тільки і чекали, та нічого у них не вийшло. Та й скільки вже такого було! Як усе згадати, то на добрячу енциклопедію вистачить.
- Кожен до фронту ставиться по-різному. А Вам як – страшно на передовій?
- Знаєте, коли кажуть, що не страшно, - брешуть. Тільки от страх різний буває. Найчастіше хлопці не за себе бояться, а за рідних, що з ними буде. От і я так перед виїздом на нуль завжди думаю: діти дорослі, вже устроєні, а жінка моя – як вона сама без мене буде? Але то не довго такі думки. Як тільки обстріл, або з хлопцями їхати перевіряти відремонтовані пушки – то вже не страху немає, нічого, в голові все чітко: ти знаєш свою роботу і ти її робиш.
- Дядя Коля, ось вже скоро 2020 рік. Які у Вас плани на майбутнє?
- Буду служити. У ремонтників робота завжди є. Командири у нас хороші, знаючі і справедливі; здоров’я Бог дав мені добре – не жаліюся, ще й молодим фору дам. А от державу свою ми ще не відвоювали. Відвоюємо - тоді й відпочину.
сержант Юлія Євдокимова, 72омбр
Фото автора
Комментариев:0