Дискусія про вибори під час війни: технічні та політичні аргументи

Дискусія про вибори в Україні під час війни розділила експертів, медіа та суспільство. Противники наводять аргументи про воєнний стан, безпеку, військових на фронті, мільйони українців за кордоном і ризик дестабілізації. Прихильники наголошують на необхідності змінюваності та відповідальності влади. Наразі обговорення переважно зосереджене на тому, чи можливі вибори зараз, але перспектива затяжної війни ставить ширше питання: якою має бути конфігурація влади, якщо конфлікт триватиме роками.

Поняття демократії передбачає політичну відповідальність влади перед народом через перевибори. Тривале відкладення виборів, навіть із законних підстав, залишає відкритим питання демократичної змінюваності. Якщо війна затягнеться, Україні доведеться запропонувати механізм такої зміни, класично — через вибори.

Противники виборів під час війни вказують на правові обмеження, безпеку, неможливість повноцінної кампанії, забезпечення прав військовослужбовців, українців за кордоном і жителів прифронтових територій. Окремо постають питання електронного голосування та захищеності систем, а також визнання результатів суспільством і політичний консенсус щодо їх проведення. Ці аргументи поділяються на технічні та політичні.

Технічні проблеми стосуються безпеки та організації голосування. На значній частині території України голосування можна проводити в приміщеннях з укриттями, подібно до того, як працюють школи в очному режимі. Для прифронтових територій традиційне голосування створює додаткові ризики, тому розглядається дистанційне, зокрема онлайн-голосування. Питання захищеності таких систем залишається відкритим, але готового рішення немає — його потрібно шукати. Дистанційні форми можуть застосовуватися і для військовослужбовців, забезпечуючи таємницю голосування та захист від стороннього впливу.

Ще одна проблема — мільйони українців за кордоном. За оцінками Центральної виборчої комісії, за межами України перебувають близько 4–4,5 мільйонів виборців, тоді як у консульських установах є лише 104 виборчі дільниці. Доведеться або розширювати їхню мережу, або шукати інші способи голосування. Однакове рішення для всієї країни не обов’язкове, адже безпекова ситуація відрізняється. 2018 року після захоплення Росією українських кораблів у Керченській протоці воєнний стан запровадили лише в частині областей. Це не рецепт для сьогодення, але питання різних правових режимів залежно від безпеки варто обговорювати. Це стосується і місцевих виборів, які нині заборонені під час воєнного стану: там, де ситуація дозволяє, можливість відновлення процесу варто передбачити.

Показово, що система вже шукає інші передбачені законом механізми політичної змінюваності. 8 вересня в Умані вперше реалізували процедуру відкликання міського голови за народною ініціативою: після збору підписів і рішення територіальної виборчої комісії відкликання Ірини Плетньової підтримав з’їзд партії, від якої її обрали. Сама Плетньова заявила про намір оскаржити процедуру в суді. Важливий сам прецедент: коли чергові вибори роками не проводяться, запит на політичну відповідальність зберігається, і за відсутності законного механізму він може шукати вихід поза встановленими процедурами.

Політичні аргументи складніші: навіть за технічних рішень залишається питання довіри до результатів. Небезпека розбалансування влади через маніпуляції та брудні технології поглиблюється гіпертрофованим значенням посади президента, вплив якого виходить за межі конституційних повноважень — на уряд, парламент, інші інституції. Окремо постає участь у виборах чинного президента. Володимир Зеленський ішов на вибори 2019 року з обіцянкою одного президентського терміну; на думку автора, дотримання цієї обіцянки могло б зменшити градус боротьби та підозри у використанні адміністративного ресурсу. Для виборів під час війни довіра до результату не менш важлива, ніж технічна можливість проголосувати.

Проблема ширша за прізвище кандидата: Україні доведеться визначитися з правилами функціонування влади в умовах тривалої війни. Це стосується і виборчого процесу — можливо, кампанію варто скоротити до одного місяця, чого достатньо для відповідальних партій, але не для одноразових проєктів. Виникне й питання, як рахувати фактичний час перебування президента на посаді, якщо чергових виборів роками не проводять через воєнний стан; відповідь доведеться давати конституціоналістам. Варто згадати Велику Британію часів Другої світової війни: парламентських виборів там не проводили, але політична система функціонувала, а склад уряду змінювався. Українська модель інша, тож механічно переносити цей досвід немає сенсу, але він нагадує: вибори — не єдиний механізм політичної відповідальності під час великої війни.

Це не означає, що вибори потрібно призначати завтра, і тим більше — що для них уже існують готові безпечні правила. Проте політичний діагноз поставлено: нинішня модель управління заходить у глухий кут, а президент поки не демонструє готовності змінювати підхід до управління чи систему ухвалення рішень. За цих умов питання політичної відповідальності та змінюваності влади стає гострішим. Зводити дискусію до «можна чи не можна під час війни» вже недостатньо — йдеться про те, який механізм демократичної змінюваності може працювати, якщо війна триватиме роками, і що для його створення потрібно зробити вже зараз.