Військовий Микола Мануйленко розповів, як насправді влаштована служба в армії

Військовий Микола Мануйленко виклав своє бачення того, як насправді організоване життя військових, у вигляді прямої мови. Він розповів про поінформованість про обстановку, поселення, грошове забезпечення, харчування та потреби підрозділів.

За словами Мануйленка, загальної картини фронту не знає майже ніхто. Солдат у бліндажі обізнаний лише про те, скільки в нього води і як часто поруч щось прилітає. Пілот знає трохи більше, бо літає навколо. Командир батальйону орієнтується приблизно в межах своєї ділянки — 5–10 кілометрів. «Що відбувається на фронті взагалі — ніхто не знає», — каже військовий. За його словами, системних доповідей про загальну обстановку немає: іноді розвідка повідомляє про прориви, зокрема ДРГ, але загалом комбат чи ротний шукають інформацію так само, як усі — в телеграм-каналах.

Щодо дорожньої поліції, Мануйленко стверджує, що зупинки та штрафи військових у зоні бойових дій є поширеною практикою. За його словами, солдату часто треба їхати, і командирам це також потрібно. Якщо військового задокументують, він може втратити премію — мінус 30 тисяч. Тому, за його словами, існує «стандартна такса» — 10 тисяч гривень при перегарі або більше. Поліція може оформити адмінпорушення і на командира, позбавивши премії ротного, тож тому дешевше відкупити солдата.

Про заробітки: за словами Мануйленка, перебуваючи в бліндажі поблизу лінії фронту 30 днів, можна заробити 120 тисяч гривень на місяць. У бліндажах сидять близько 5–10% батальйону, що стоїть біля фронту, решта військових отримують 50–60 тисяч — якщо їх не задокументують ВСП або ДПС.

Поселення відбувається так: військових розселяють у казармах або хатах, але здебільшого армія не надає житла. «Шукайте хату», — описує він. Безкоштовним залишається лише покинута будівля в режимі «сарай». Інші орендують житло через OLX: 10 тисяч на місяць — дешево, 20 тисяч — нормально, буває і 30 тисяч. Близько 90% батальйону, які не на позиціях, живуть так само, як цивільні — в орендованих квартирах і хатах.

Щодо форми, Мануйленко зазначає, що раніше її носили, але після розширення кіл-зони до 20–30 км надійшов наказ ходити лише в цивільному. У формі — лише на позиції, бо вона трохи маскує. Автівки також перефарбували в непримітні цивільні кольори, оскільки зелені машини є ціллю для FPV. На його думку, фото- та відеозвіти, де військові у формі й бронежилетах дякують волонтерам, означають, що вони переодяглися спеціально для зйомки.

Про дисципліну: за словами Мануйленка, українська армія фактично є армією добровольців. Якщо солдат не хоче йти на позицію чи їхати в небезпечну зону, він не поїде, і командир не має важелів впливу. Максимум — догана або невідпустка в другу відпустку (перша обов'язкова). Тих, хто не хоче служити, намагаються перевести в інший батальйон чи бригаду, але це буває нечасто.

Лінії фронту як такої, за його словами, не існує, як і окопів. ЛБЗ — це зона глибиною приблизно 5 км, де розташовані ретельно замасковані бліндажі. У них сидять по 2–3 бійці, які намагаються не висовуватися, адже вся зона — це кіл-зона з постійними БПЛА, розвідниками, бомберами та FPV. Завдання — дочекатися штурму, відбитися, а коли бліндаж спалять — перебратися в інший.

Щодо харчування: Мануйленко каже, що гарячу їжу тричі на день у термосах отримують лише працівники штабу батальйону та служб. Звичайні військові отримують продукти щотижня: картоплю, овочі, фрукти, соління, йогурти, масло, крупи, макарони, кетчупи, апельсини, оливки, морожену курятину та свинину. За його словами, все гідне і свіже, крім м'яса, яке після розморозки частково йде собакам, частково на котлети й шашлик.

Фізичні навантаження, за його словами, бувають лише під час виїзду на позицію, коли треба нести їжу на два тижні, навіть якщо йдеш на тиждень. Там доречні НРК, а за відсутності — «кравчучка». Після прибуття боєць цілодобово сидить у бліндажі. «Ожиріння, пузико і геморой — результати служби в армії», — зазначає він.

Щодо передач, військовий каже, що потрібна несолодка, нежирна, неважка за вагою їжа, яка довго лежить. Вибір обмежений: яблучні сушки, м'ясні або курячі снеки. Завжди доречні хороша розчинна кава та мівіна. «Нам дійсно нічого з їжі не потрібно», — додає він.

Магазини, за його словами, працюють до останнього: супермаркети, ларьки — навіть коли місто евакуйоване, поряд може працювати магазинчик, поки туди не прилетить міна. Інтернет також працює, тож усе можна замовити. Водночас закинуті магазини не залишають продуктів: великі супермаркети, менші гастрономи, маленькі магазинчики та ларьки забирають товар і закриваються, або ж приміщення згоряє.

Про забезпечення: армія видає паливо, продукти, боєкомплект, зброю та обладнання (РЕБи, детектори). Не видають життєво необхідні автівки, запчастини, резину, масло. Мануйленко описує ситуацію з автівками: є пара статутних «корчей», які тричі згнили, але їх не позбутися, бо пальне дають лише на обліковані машини. У підрозділі є X-Trail, настільки гнилий, що купили донора і переставили сидіння, салон, двигун, підрамник, відрізали й приварили половину кузова — хоча донор був у кілька разів кращому стані.

На питання, чим допомогти, Мануйленко відповідає: для війни потрібні три речі — гроші, гроші і гроші. За його словами, командиру роти потрібні саме кошти: він сам купить запчастини, резину, масло, зварювальний апарат, бензопили, обладнання для НРК та БПЛА, EcoFlow, генератор, продукти й енергетичні батончики — або попросить замовити й надіслати. Магазини, інтернет і доставка працюють, тож усе можна придбати, були б гроші.