Ветеран Юрій Карпенко з Дніпра відновлюється після поранення через роботу на городі

Дніпрянин Юрій Карпенко пішов захищати Україну ще 2015 року — служив механіком-водієм у 93-й бригаді. Через вік у 2018 році звільнився зі Збройних сил і повернувся до цивільного життя. З початком повномасштабного вторгнення знову став до лав війська, цього разу в 128-й бригаді територіальної оборони.

Навесні 2022-го під час боїв на Донеччині він дістав тяжке поранення: осколки пошкодили руки та ноги. Юрія евакуювали з позицій, він переніс кілька операцій і тривале лікування. Певний час чоловік майже не міг користуватися руками — навіть самостійно їсти було важко.

«Спочатку я взагалі прощався з усіма, а потім ожив, — згадує ветеран. — Думав, ще повернуся. Рани та вік не дозволили. Але після повернення додому довелося багато працювати, щоб повернутися до звичайного життя».

У родини Карпенків невеликий город — приблизно три з половиною сотки — та сад. Там вирощують картоплю, помідори, капусту, моркву, цибулю, огірки й перець. Перший час робота на землі була виснажливою: Юрій міг рухати лише однією рукою, тож картоплю виколупував, а копала дружина. Тримати лопату як слід він не міг.

«Він лопату не в долоні тримав, а на руку клав, — розповідає дружина Людмила Олександрівна. — Однією рукою підтримує, а другою вже на руку дає — і таким чином піднімає. Так і копає, копає. Отак він привчився копати».

Спочатку найпростіші справи ветеран не міг робити сам. Дружина доглядала за ним, годувала, робила масажі та допомагала виконувати вправи, щоб м'язи не атрофувалися.

«Мабуть, місяць я його годувала з ложечки, — пригадує Людмила. — На другий він уже намагався сам їсти, тому що він ложку не тримав ні тією, ні іншою рукою. З часом почав це робити самостійно. У чоловіка велика сила волі і завдяки їй відновлювання відбулося швидче».

Робота на городі стала для Юрія продовженням реабілітації. За його словами, вона допомагає розробляти руки та ноги. Якщо перший рік був важким випробуванням, то вже у 2023-му він зміг самостійно садити та викопувати картоплю.

Наслідки поранення відчуваються й досі — особливо восени, коли змінюється погода, ниють пошкоджені суглоби та кістки.

«Мої кістки краще за синоптиків передбачають негоду, — каже Юрій Михайлович. — Ще навіть гарно, бо можу вчасно вносити добрива, поливати, сіяти сидерати. Ну і майже щоденна робота допомагають виростити добрий урожай».

Сам він описує свій стан просто: «Потихеньку я вже вибрався».

Сьогодні подружжя працює на городі разом. У них є невелика теплиця, сітки для рослин, полив. Вони використовують сучасні способи вирощування овочів, висівають сидерати та щороку пробують нові культури. Цьогорічний урожай, за словами Карпенків, вийшов особливо добрим: із семи-восьми посаджених ящиків картоплі зібрали приблизно 25–27 ящиків. Частину залишають на зиму, частину віддають родичам або людям, яким бракує картоплі.

«Для чоловіка важливо, що він знову може працювати руками, рухатися, щось садити, вирощувати та бачити результат власної праці, — зазначає Людмила Олександрівна. — Я не можу сказати, як багато в нього мужності та терпіння. Він, звичайно, великий молодець. Я їм пишаюсь!»

Восени подружжя також працює на землі: збирає пізні овочі, викопує моркву та буряк, стежить за капустою, а після завершення сезону готуватиме ґрунт під новий урожай.