Ветеран Віталій Артюшенко розповів про службу, поранення та повернення до цивільного життя

До війська Віталій Артюшенко долучився у 2014 році. За його словами, рішення ухвалив самостійно: побачив військкомат, коли разом із матір'ю поїхав на ринок, і зайшов туди. Служив водієм-стрільцем у штурмовій бригаді, брав участь у бойових діях на Донеччині, зокрема поблизу Донецького аеропорту та Авдіївки.

Найбільше, за словами ветерана, запам'ятався перший обстріл, коли підрозділ перебував поблизу Донецького аеропорту. «Коли по листях били уламки — це було схоже на шум дощу. А потім, коли вже біля тебе почало падати, спершу не розумієш. Коли зрозумів, що це по тобі, — страх. Перша емоція — це страх. І він нікуди не зникає», — розповів він.

У 2016 році Віталій демобілізувався, однак, за його словами, не зміг знайти себе у цивільному житті. «Я трошки загубився. Тому зробив висновок, що треба повертатися. Там друзі, там побратими», — зауважив чоловік. У 2021 році він знову долучився до війська. У грудні того ж року дістав поранення, а початок повномасштабного вторгнення РФ зустрів у госпіталі.

Згодом Віталій приєднався до Української добровольчої армії та пройшов тактичний курс парамедика. Працював водієм-парамедиком на Харківському напрямку. «Ми рятували життя. За добу ти вивозиш до 30 людей. Бачити біль побратимів, яких ти перевозиш, яких ти рятуєш, — це дуже важко», — згадує військовий. Інколи за одну евакуацію доводилося перевозити до семи поранених: «Наступна машина — незрозуміло, коли буде. А забрати треба всіх. Стоячи, сидячи, як завгодно, але треба вивезти хлопців. Бо це чиїсь батьки, чиїсь брати, чиїсь чоловіки».

Ветеран також розповів про загибель екіпажу, з яким працював. Після пів року евакуацій він на кілька днів повернувся до розташування бригади, його змінив інший екіпаж із трьох військовослужбовиць. Наступного ранку вони загинули внаслідок обстрілу. «Це твої побратими, з якими ти тільки спілкувався. Завтра його вже немає. Це важко», — каже Віталій.

У березні 2025 року Віталій дістав контузію внаслідок удару керованою авіаційною бомбою. Після цього йому довелося демобілізуватися. Повернувшись до цивільного життя, він долучився до ветеранської спільноти і вирішив використати власний досвід, аби допомагати іншим військовим. «Життя не зупинилося. Є спільнота, є люди, які нас підтримують. Ми з побратимами самі себе маємо підтримувати і допомагати один одному. Я знайшов себе тут», — пояснив ветеран.

Одне з місць, куди Віталій привозить інших ветеранів, — стайня. Сам він також проводить там час і каже, що спілкування з тваринами допомагає йому заспокоїтися. «Приходячи до коней, у мене мозок відключається. Я спостерігаю за ними, за їхнім розміреним життям, за тим, які вони спокійні. Вони живуть тут і зараз. Я чомусь у них вчуся, мабуть. Це дуже заспокоює», — додав Віталій. За його словами, біля коней він може відволіктися від інших думок: «Коли ти біля коней, тебе нічого не бентежить. Голова порожня стає».

Надалі Віталій планує працювати у ветеранській сфері. Нині він здобуває першу вищу освіту за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування». «Я ніколи не думав, що мені за 50 і що я буду вчитися. Після закінчення університету хочу застосувати свій досвід і набуті знання у ветеранській спільноті», — зазначив чоловік. Ветеран каже, що власним прикладом хоче показати іншим військовим можливості життя після повернення зі служби. «Це тільки мій початок. Це старт, я можу сказати. І фінішу я тут не бачу. Треба продовжувати жити. І своїм прикладом я показую хлопцям, що я таке роблю — і ви теж можете», — підсумував Віталій.