У Лимані загинув командир екіпажу БпЛА Владислав Мороз із Вінниччини

Владислав Мороз народився 19 квітня 1997 року в селі Носківці на Вінниччині, де минули його дитинство та юність. У школі він грав у футбол, але найбільше цікавився технікою — любив майструвати, ремонтувати й розбиратися в роботі механізмів.

«Пам’ятаю, що ще приблизно у шостому класі Владислав уже сів за мотоблок і почав ним керувати, як дорослий. Для його віку це було незвично. Він зовсім не боявся такої роботи й навпаки — йому було цікаво навчитися», — згадує його сестра Людмила.

У 2014 році він закінчив школу та вступив до Вінницького транспортного фахового коледжу, де навчався за спеціальністю, пов’язаною з воєнізованою охороною. Після навчання працював у виправній колонії №86, згодом — в охороні Крижопільського цукрового заводу, де виконував обов’язки керівника вахти, а пізніше очолив охорону одного з магазинів української мережі у Вінниці.

Там у 2017 році він познайомився з майбутньою дружиною Ельвірою. 15 липня 2018 року вони одружилися, а 2 грудня того ж року в подружжя народилася донька Злата.

На другий день повномасштабного вторгнення Росії Владислав долучився до Вінницької територіальної оборони. 12 серпня 2022 року його призвали на військову службу до 120-ї окремої бригади територіальної оборони: спершу до 172-го батальйону, згодом він перевівся до 169-го. Позивний «Морпіх» йому дали побратими через схожість із головним актором однойменного американського фільму.

За час служби Владислав виконував бойові завдання на Харківщині та Донеччині. Він розпочинав як стрілець, згодом став командиром позиції, оператором БпЛА, а пізніше — командиром екіпажу безпілотників. За службу його нагородили відзнакою «Зірка Сил територіальної оборони», медаллю «Хоробре серце» та грамотою командира 120 окремої бригади територіальної оборони.

Із близькими військовий намагався підтримувати зв’язок щодня. «Він дзвонив кожного дня. Або якщо не міг подзвонити, то писав, бо знав, як ми за нього переживаємо. Він постійно говорив: «Все буде добре!» і постійно переконував нас, що гірше він уже пройшов», — розповідає Людмила. Про фронт він говорив мало.

Побратимів Владислав вважав другою родиною. «Я не можу залишити хлопців», — казав він. Один із товаришів по службі на позивний Мороз хрестив його доньку.

У Владислава залишилися дружина Ельвіра, донька Злата, мама Наталя, сестра Людмила та бабусі Галина і Людмила. Рідні просять надати Владиславу Морозу звання Героя України посмертно.