Три проблеми ветеранської політики: супровід, дані, ставлення суспільства

Автор зазначає, що ефективність ветеранської політики варто оцінювати за тим, який шлях людина проходить від виникнення обставин до зміни статусу «військовослужбовець» на «ветеран». Навчання, працевлаштування чи грант можуть залишитися невикористаними, якщо людина вже витратила сили на лікування, бюрократію та доведення свого права на підтримку.

Перша проблема — «сліпа зона» соціальної політики в супроводі ветеранів між військовою службою та цивільним життям. Значна частина складнощів, із якими працюють ветеранські організації, виникає ще у війську: проходження ВЛК, оформлення документів про обставини поранення, взаємодія з частиною, оформлення статусів і звільнення. Людина послідовно звертається до різних установ і часто залишається наодинці з бюрократичною машиною.

Найгостріше це постає після тяжкого поранення, коли військовослужбовець потребує постійного догляду. Родина важкопораненого мусить організувати лікування, побут і оформлення документів. Якщо дружина залишає роботу, щоб доглядати за чоловіком, сім'я втрачає ще й заробіток. Затримки виплат у цей момент безпосередньо впливають на те, за що житиме родина ветерана. Тому супровід має починатися ще під час служби, а планування допомоги — враховувати становище родини. Потрібні програми довготривалого та тимчасового догляду, які дають родинам можливість перепочити (respite care). Зважаючи на збільшення кількості людей із тяжкими бойовими травмами, потреба в таких програмах лише зростатиме.

Друга проблема — недостатня кількість інформації та аналітики. Для Запорізької області визначення чисельності ветеранів є складним завданням: значна частина території окупована, люди виїжджали, мобілізувалися в інших регіонах, повертаються після служби або ще перебувають на лікуванні. Без розуміння кількості цих людей та їхніх потреб складно планувати реабілітацію, соціальні послуги, працевлаштування та догляд.

Водночас звернення, які представники ветеранських організацій отримують щодня, вже містять важливу інформацію про роботу системи. У Запорізькій області вони регулярно зустрічаються з представниками ветеранської спільноти, влади, громадських організацій, аналізують звернення. Частину питань вдається вирішити за кілька хвилин — дзвінком у відповідну структуру. Проте доступ до допомоги не повинен залежати від того, чи знайшов ветеран людину, яка знає, кому зателефонувати. Повторення таких ситуацій має бути підставою з'ясувати, чому без стороннього втручання питання не вирішується.

Однакові звернення з одного підрозділу вказують, де варто шукати збій. Скарги на одну установу від ветеранів мають давати можливість ветеранським організаціям ініціювати перевірку її роботи органом, до сфери управління якого вона належить. Повторення проблеми в кількох регіонах потребує розгляду на державному рівні. У Запоріжжі ветеранські ради при органах місцевого самоврядування та при обласній адміністрації почали вибудувати механізм збору й аналізу інформації за участю фахівців із супроводу, профільних підрозділів влади та громадських організацій. До центральних органів влади потрібно приходити з обґрунтуванням: скільки людей стикнулися з проблемою, на якому етапі вона виникає та що необхідно змінити.

Третя проблема — сприйняття ветерана соціумом. На думку автора, «податок кров'ю», який сплачує кожен, хто став на захист України, повинен бути визнаний не лише державою, а й суспільством, а статус ветерана має бути предметом гордості, поваги та вдячності. Досвід, отриманий на війні, потрібний у місцевому самоврядуванні, державному управлінні, освіті, бізнесі та громадському секторі. Водночас статус ветерана не замінює компетентності: якщо ветерани мають впливати на рішення, потрібна система професійної підготовки захисників і захисниць, а фаховість має залишатися визначальним критерієм.

Автор наголошує, що ці три виклики взаємопов'язані: без своєчасного супроводу людина виснажується ще до повернення до цивільного життя, без якісної аналітики держава повторює ті самі помилки, без зміни ставлення суспільство бачить у ветеранові переважно отримувача допомоги. Ветеранська політика, за його словами, має забезпечувати підтримку й водночас відкривати можливості для відповідальної участі в житті країни.