Олег Мороз боронив Бахмут і Очеретине: історія захисника з Вінниччини

Олег Мороз народився 29 вересня 1967 року в Павлодарі, що в Казахстані. Там він закінчив дитячий садок і школу, здобув фах електрика в технікумі, пройшов строкову службу. Згодом родина переїхала в Україну й оселилася в селі Кошаринці Гайсинського району Вінницької області. Там чоловік одружився, у пари народилися син і донька.

Усе життя він працював електриком. За словами доньки Вікторії Слинько, для батька це було справжнім покликанням.

“Односельці неодноразово зверталися до нього, знаючи, що він завжди знайде час, щоб допомогти з будь-якими питаннями, пов’язаними з електрикою чи домашнім господарством”, — розповідає вона.

Життя в селі залишало мало вільного часу: чоловік мав багато справ по господарству, розумівся на будівництві, умів зварювати, міг сам звести грубу чи стінки, виготовити сівалку або плуг. Вільні години присвячував радіолюбительству — збирав книжки та енциклопедії про радіо й мікросхеми, паяв деталі, ремонтував радіоприймачі, телевізори та іншу техніку. Близькі згадують його як доброго, відкритого й неконфліктного.

Після початку повномасштабного вторгнення Олег Мороз пішов за повісткою до ТЦК; з березня 2022 року його офіційно мобілізували. Він служив солдатом у 120 окремій бригаді територіальної оборони, згодом був переведений до гранатометників.

“Дочурка, не хвилюйся, я буду стояти до останнього та мститися за всі сльози”, — передає його слова донька, яка тоді була змушена виїхати з Миколаївської області через окупацію свого міста.

Пізніше бригаду перекинули на Донеччину. Під час битви за Бахмут у 2023 році Олег Мороз разом із побратимами опинився під безперервним обстрілом. За переказом доньки, він узяв радіостанцію й вирушив обстежувати територію навколо будівлі, де були позиції ЗСУ, щоб знайти безпечний шлях та укриття для побратимів, і під час обходу виявив ворожого солдата.

Після завершення активної фази боїв за Бахмут чоловіка перекинули на північ країни, де він продовжив службу на кордоні з Білоруссю в районі Чорнобильської зони. У 2024 році він мав можливість звільнитися з армії на пенсію за вислугою років, але залишився з побратимами.

Того ж 2024 року бригаду знову перекинули на Донеччину — на Покровський напрямок. 11 травня 2024 року Олег Мороз вирушив на завдання та зник у районі селища Очеретине; його почали вважати зниклим безвісти. За словами побратимів, на позиції їх було троє, і російські військові різко атакували та зайшли в бліндаж.

Родина десять місяців чекала звісток. Після однієї з процедур репатріації виявили тіло, збіг із даними близьких встановили за ДНК. Похорон провели в рідному селі Кошаринці; прощання відбулося в березні 2025 року. На момент загибелі Олегу Морозу було 56 років. У нього залишилися дружина, донька із сином та троє онуків — Даша від доньки, а також Рома й Соломія від сина, яка народилася вже після загибелі військового.

Уже після поховання захисника відзначили за успіхи на службі орденом “За мужність” III ступеня. Рідні прагнуть, аби йому надали звання Героя України, і створили для цього петицію.