Боєць «Дикого Поля» пів року був на позиції після втрати зору

Бойовий шлях Руслана почався за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Він записався до місцевої тероборони в Києві, хоча до того бачив зброю лише в кіно. 24 лютого замість медичного огляду він прийшов до ТЦК, де отримав тимчасове посвідчення, автомат і місце у добровольчому батальйоні.

Після відступу російських військ від Києва добровольцям запропонували здати зброю або самостійно знайти підрозділ. «Зараз це смішно звучить, а тоді нас не хотіли брати. У мене ж немає досвіду. Автомати ми вперше взяли в руки 27 лютого», — згадує Руслан. Разом із трьома побратимами за рекомендацією знайомих він потрапив до 233-го батальйону 128-ї бригади «Дике Поле».

19 серпня Руслан отримав зброю, і того ж дня батальйон вирушив на Харківщину. Далі були бої за звільнення Харківської та Луганської областей. «У Новоселівському були жорсткі бої. Крили нас так, що наш мінометний розрахунок у перший день навіть не міг голови підняти. Лише потім розгорнулися і почали працювати», — розповідає військовий. Згодом він воював на Донеччині та Запорізькому напрямку, де через велику кількість російських безпілотників мінометному підрозділу ставало дедалі складніше працювати. Під час одного із завдань Руслан мав вивезти міномет із розрахунком із Кам'янського, але доїхати не вдалося: до Степногірська він повертався пішки, подолавши близько двох кілометрів зі зламаною ногою. Після одужання став сержантом відділення гранатометників у стрілецькому батальйоні.

У жовтні 2025 року Руслан мав вивести на позицію у Степногірську двох військових і повернутися назад, однак вирішив залишитися. «Хлопці були молоді, і я вважав, що вони ще не готові до бою. Я залишився, щоб вони відчували впевненість», — пояснює він. Вихід, який мав тривати лише кілька годин, зрештою розтягнувся приблизно на пів року: позиція поступово укріплювалася, а військові набували досвіду.

Одного дня військові отримали попередження про наближення противника. Першим російських штурмовиків помітив один із побратимів Руслана та відкрив вогонь. Штурм вдалося зупинити, однак російські військові визначили місце розташування української позиції, тож вона могла стати ціллю безпілотників.

«Вже стемніло, я був на чергуванні, коли до мене влетіла російська “Молнія” з протитанковою міною. Був сильний вибух. Мене завалило дошками, ґрунтом, глиною. Хлопці мене відкопали, але коли я прийшов до тями — виявилося, що я нічого не бачу», — згадує Руслан.

Після вибуху побратими спочатку розгубилися. Вивезти пораненого з позиції було неможливо, тож він переконав їх, що на позиції є все необхідне для подальшого утримання. Саме двоє молодих військових, заради яких Руслан свого часу вирішив залишитися, тепер допомагали йому: організували чергування та використовували медикаменти, які скидали безпілотниками, а рекомендації отримували від лікаря через рацію.

Руслан намагався пальцями відкривати очі, але спочатку навколо залишалася темрява. «Пройшов тиждень, коли після однієї зі спроб відкрити одне око я побачив щось типу тіней. Це подарувало мені надію, що все буде добре», — розповідає він. Приблизно через місяць зір почав поступово повертатися, і військовий почав тренуватися, готуючись до виходу.

За найсприятливішого сценарію потрібно було подолати пішки 12 кілометрів зі зброєю та бронею. «Я дуже вперто тренувався, але вихід дався важче, ніж я собі уявляв. У грудях просто горіло, такий біль був. Але ми вийшли», — згадує Руслан.

Про те, що сталося, він не розповів рідним навіть під час відпустки, сказавши лише про погіршення зору та окуляри. Побратимів також попросив не розповідати про його стан, пояснивши, що родина вже має достатньо справ і проблем. Зараз Руслан служить у підрозділі безпілотних систем, у нього новий напрямок роботи та нова команда.