На Вінниччині 73-річна жінка шиє ноші для військових: три-п'ять за тиждень

Жінка на ім'я Зоя почала шити для військових взимку цього року. До того вона займалася плетінням сіток у волонтерському осередку Біляночки — долучилася до нього навесні 2024 року. Спершу виготовляла спідню білизну, а згодом, коли виникла потреба, взялася за ноші. Перший виріб їй передали як зразок, далі вона шила самостійно.

Матеріали постачають волонтери. Робота відбувається на машинці Singer, яка залишилася від бабусі та батька. Готові ноші мають 140 сантиметрів завдовжки та 70 сантиметрів завширшки. Процес такий: жінка вирізає шматки тканини, зшиває їх, а потім обшиває міцною тасьмою, що виконує роль ручок. Ключова вимога, за її словами, — щоб виріб витримував навантаження.

За тиждень вона виготовляє від трьох до п'яти нош. Працює переважно ввечері, а якщо не спиться — сідає за машинку і вночі.

«Під час роботи слухаю аудіорозповіді, бо читати вже важко. За своє життя прочитала чимало книжок — 42 роки працювала бібліотекаркою у Гальжбіївській школі. На пенсії близько десяти років, але й досі знаходжу для себе справу, якою можу бути корисною іншим», — розповідає жінка.

Її син чотири роки служив і брав участь в АТО, а після початку повномасштабного вторгнення знову пішов до війська. Під Донецьком він дістав поранення в голову та ногу, після чого був звільнений зі служби за інвалідністю третьої групи. На війні був і онук жінки: він зазнав важкого поранення — йому перебило сонну артерію, після чого його теж звільнили за інвалідністю внаслідок війни.

«Хочеться своєю працею хоч трішки допомогти чимось, бо я знаю, що таке чекати, що таке, коли рідні на фронті і чим змогу. Так, фізично я дуже добре не можу працювати, а так хоч трішки — те, що можу, те і допоможу. Хочеться, аби був мир, аби у кожній хаті, де були сльози і біль, прийшла радість, аби всіх дочекалися своїх синів і дочок, щоб не плакали матері та діти», — каже вона.

Окрім шиття нош, жінка тричі на тиждень працює в сільському клубі, де разом з іншими жінками плете маскувальні сітки — щопонеділка, щосереди та щосуботи. В'язати сама не може через біль у пальцях, тому ріже лоскути, аби інші могли працювати по три години.

«В'язати я не можу, бо пальці болять, а ріжу лоскути для того, аби дівчата взяли і працювали по три години. Буває, що по особистих причинах пропущу в'язання сітки, чи на душі якийсь смуток. А йдеш туди, із дівчатами поговориш — кожна щось розповість, розрадить чи порадить», — додає жінка.

Минулого тижня вона передала волонтерам чергову партію нош. Вдома вже працює над другим виробом.