73-річна жителька Вінниччини шиє ноші для військових: 3–5 виробів на тиждень

Готові ноші мають 140 сантиметрів у довжину та 70 сантиметрів у ширину. Жінка вирізає шматки тканини, зшиває їх і обшиває міцною тасьмою, яка слугує ручками. За її словами, головне — щоб виріб витримував навантаження.

«Ноші готові мені дали для зразка – я подивилася і так пошила за зразком. Я самоучка. У нас колись була жінка по сусідству і вона шила. А я мала, приходила, дивилася, як вона шиє. І так сама потім сестрі плаття пошила, сарафан та інше. У батька була машинка, тато вмів шити, ручна, а коли бабуся померла, тато забрав у неї машинку. І на ній я й до сьогодні шию. Моєї бабусі Тетяни – це як мій спадок і від батька, і від бабусі», – сказала волонтерка.

За тиждень Зоя Притуляк може пошити від трьох до п'яти нош. Переважно працює ввечері, а якщо не спиться — сідає за машинку і вночі. Під час роботи слухає аудіорозповіді, бо читати, за її словами, вже важко. До пенсії 42 роки працювала бібліотекаркою у Гальжбіївській школі, на заслуженому відпочинку близько десяти років.

Матеріали жінці передає волонтерка Валентина Римарчук, а Володимир Лісник нарізає ручки з пластику. Коли зламалася швейна машинка, допоміг місцевий майстер.

«А тепер от зіпсувалася була машинка, і дуже треба було рукавиці пошити. Я подзвонила до Володі Граждана, він приїхав, забрав, справив і того ж дня назад привіз. І не взяв ні копійки – сказав: «Це за те, що ви шиєте».

До волонтерського осередку «Біляночки» жінка долучилася на в'язанні сіток з весни 2024 року. Шити для військових почала взимку цього року: спершу виготовляла спідню білизну, згодом узялася за ноші, коли виникла потреба в них.

Син Зої Притуляк чотири роки служив, брав участь в АТО, а після повномасштабного вторгнення знову пішов захищати Україну. Поранення отримав під Донецьком — у голову та ногу, після чого був звільнений зі служби за інвалідністю третьої групи. На війні був і онук жінки: він зазнав важкого поранення, йому перебило сонну артерію, після чого його також звільнили за інвалідністю внаслідок війни.

«Хочеться своєю працею хоч трішки допомогти чимось, бо я знаю, що таке чекати, що таке, коли рідні на фронті і чим змогу. Так, фізично я дуже добре не можу працювати, а так хоч трішки – те, що можу, те і допоможу. Хочеться, аби був мир, аби у кожній хаті, де були сльози і біль, прийшла радість, аби всіх дочекалися своїх синів і дочок, щоб не плакали матері та діти».

Окрім шиття нош, жінка тричі на тиждень працює в сільському клубі, де разом з іншими жінками плете маскувальні сітки — щопонеділка, щосереди та щосуботи.

«В'язати я не можу, бо пальці болять, а ріжу лоскути для того, аби дівчата взяли і працювали по три години. Буває, що по особистих причинах пропущу в'язання сітки, чи на душі якийсь смуток. А йдеш туди, із дівчатами поговориш – кожна щось розповість, розрадить чи порадить».

Минулого тижня жінка передала волонтерам чергову партію нош. Вдома вже відшиває другий виріб для військових.