Коли його вимінювали з полону, то начальник контррозвідки незаконних збройних формувань «Хмурий» запитав: «Воювати ще будеш?»
– Буду! – відповів Соболь.
– А чого ти такий наглий?
– Я чесний! – хрипло промовив полонений.

Завжди охайна форма, акуратна навіть тут, в полях, борідка срібліє на обличчі нашого героя, а козацький оселедець підтверджує статус справжнього запорізького воїна. Тільки очі, такі втомлені та сумні очі виказують всю гіркоту пройденого та пережитого за три роки війни.
45-річний житель Бердянська не зміг спокійно дивитися на все, що відбувалося в сусідній області, адже розумів: якщо не почати діяти, то проросійські провокатори зі своїм «русскім міром» та «мирними» демонстраціями, на яких нищилася державна символіка, розповзуться і по Запоріжжю. Довго не думав – пішов у батальйон «Донбас», який тоді формувався. Успішно пройшов медкомісію, не почув зрадницького «коли Ви будете потрібні – ми дамо Вам знати», одягнув форму та отримав зброю. Потім були бої проти «лисичанського гарнізону великого війська донського», «казакі» якого за два дні здали Лисичанськ та тікали вглиб українського Донбасу, трохи згодом - звільнення Попасної, а потім… А потім – «кровавий коридор» Іловайська, де і потрапив до полону. «Наші хлопці там були легкою мішенню для російських підрозділів, але навіть в такій ситуації давали «кацапам» по зубам, - згадує Соболь, - адже добре пам’ятаю, будучи вже полоненим, як разом з іншими бранцями виносили тіла російських солдат і так званих ополченців. В полоні було важко… - продовжує боєць. – Ті вояки мислять так, як їм нав’язала російська пропаганда: «бендерівські фашисти прийшли вбивати жителів Донбасу», і їх не хвилює, що пішли закривати кордон від Росії, яка на той момент вже "віджала" Крим, люди з усієї України – з південних регіонів, центральних, західних, північних, врешті - з Донецької та Луганської областей. Два місяці провів у «сбшних» підвалах Луганська. Потім почали міняти, міняли у різних співвідношеннях. Мені пощастило був одним із перших.»

Повернувся, побув на домашній реабілітації. Втім, не зміг Валерій довго сидіти вдома, хоча і має дружину та дітей, адже відчував що потрібен тут, щоб цей клятий «русскій мір» не дістався його рідного українського Бердянська – мобілізувався. Трохи згодом підписав контракт в нашій, 30 окремій механізованій бригаді. В 14-му був снайпером, зараз – командир бойової машини. Виконує поставлені бойові завдання на складному напрямку, де постійно намагаються проникнути ворожі ДРГ, в яких це поки аж ніяк не виходить.
Після Іловайська багато побратимів Соболя ще й досі рахуються зниклими безвісти, багато загинуло, ще більше поранено. Він знає, що завдяки тим хлопцям до його дому не дійшла «русская вєсна», яку зупинили в Донецькій області, де переважна більшість жителів саме через свої байдужість, пасивність та "нейтралітет" навесні 2014 продовжують втрачати свої будинки, рідних та віру в мирне життя.

Війна триває, а поранені та загиблі наші хлопці лише гірке підтвердження тому. І хай ніяке там «Євробачення», де всі співають і веселяться, не створює «рожевих окулярів» на вже «втомлених» обличчях ще не баченої ними війни, в той час як на Сході ЩОДНЯ ГИНУТЬ УКРАЇНЦІ!