30-та омбр: трохи історії. Штурм Логвинова – подвиг танкістів

Два роки тому, 12 лютого 2015 року, в бою під Логвиновим екіпаж 23­річного офіцера Івана Берташа знищив два танки противника. Пізніше його машину зупинив «мінний шлагбаум», з екіпажу вижив лише він.

– Після того як Вуглегірськ перейшов під контроль противника, однією з ключових точок стало село Логвинове, – розповідає Іван Берташ. – Контроль над цим невеликим населеним пунктом на трасі Дебальцеве – Артемівськ дозволяв утримувати єдиний шлях сполучення із підрозділами дебальцівського угруповання. Тож коли село захопили сепаратисти, командування прийняло рішення вибити їх із Логвинового.

Це завдання поставили бійцям 30­ї окремої механізованої бригади та батальйону «Донбас». Підтримувати у бою піхотинців належало танкістам.

До складу одного з бойових екіпажів входили: командир – старший лейтенант Берташ Іван Русланович, навідник – старший солдат Сущук Микола Володимирович, механік-водій – молодший сержант Шульга Володимир Олександрович.

Зранку 12 лютого зведений підрозділ наблизився до села.

– Коли ми підійшли до Логвинового, противник відкрив по нас щільний вогонь, – згадує офіцер. – Загорілася одна БМП, потім – друга. В селі я помітив два танки. Щоб не підставлятись, розпочали крутити «карусель», виїжджаючи раз по разу на невеликий пагорб для пострілу. Танк, що був праворуч, вдалося підбити відразу. Потім переніс вогонь на другий. Разом з іншим екіпажом ми у той танк теж влучили.

Незважаючи на успіхи танкістів, наша піхота не могла просуватися швидко. Бійці противника засіли в будинках і звідти поливали її вогнем.

– Щоб підтримати піхоту, ми рушили далі, – продовжує офіцер. – За будинками помітили ще один танк противника, який чомусь не рухався і не стріляв. Ми його підбили першим пострілом.

У цей час на східну околицю села до сепаратистів підійшло підкріплення – три танки Т-72. Щоб наша атака не захлинулася, командир прийняв рішення рушити їм назустріч.

– Раптом – сильний вибух, – згадує Іван Берташ. – Наш танк здригнувся і зупинився… Дим, полум’я. Декілька секунд я приходив до тями, покликав своїх, але ніхто не озвався. Почав вибиратися з бойової машини, яка вже палала та могла вибухнути будь-якої секунди. Опинившись на землі, став відповзати. Дуже пекло очі, я не міг їх розплющити. Рухався практично наосліп. А ще дуже боліла ліва рука – зовнішня сторона кисті була обдерта до кістки і обгоріла.

Коли Іван повз, наштовхнувся на двох поранених, які лежали неподалік. Спочатку подумав, що це – наші бійці. А потім зрозумів, що то були вояки противника, які, скоріше за все, й підтягнули під гусениці танка «мінний шлагбаум», тобто, декілька протитанкових мін, зв’язаних між собою мотузкою у вигляді ланцюжка. Вочевидь, їх зачепило вибухом.

У тому бою з екіпажу вцілів лише Іван. Згодом його підібрали наші бійці. Лише у червні, після чотирьох місяців лікування в госпіталі, він повернувся у свій підрозділ. Незважаючи на погіршення зору внаслідок поранення, Іван був упевнений, що зможе побачити у прицілі танк противника.

На запитання, чи страшно було під час танкових боїв, офіцер відповів:

– Перед боєм страх є, а в бою боятися ніколи. Тут головне – не «гальмувати», бо противник зробить постріл першим. У танковому бою хто перший вистрілив, той має більше шансів уціліти. Влучно стріляти по Т­72 з наших Т­64 можна. Звичайно, якби в нас були танки з тепловізійним прицілом для нічного бою, воювати було б значно легше й ефективніше, – переконаний офіцер.

Указом Президента України старший лейтенант Іван Берташ нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого солдата Сущука Миколу Володимировича та молодшого сержанта Шульгу Володимира Олександровича нагороджено орденами «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

Слава воїнам-танкістам за їх мужність і героїзм!

Довгих літ і міцного здоров’я живим, вічна пам’ять і шана загиблим!