«А знаєш, чого насправді чекає від вас солдат, ідучи в бій?» - каже він, перекриваючи гарчання перегрітого двигуна та чавкання колес у липкій глині. «Вдячності? Слави? Нагороди?» - намагаюся вгадати. Командир супиться: «Ні. Кожен з нас насправді хоче лиш одного: не лишитись «невідомим Героєм». Кожен з нас, від солдата до генерала, десь глибоко в душі сподівається, що ви розкажете про нього мамі, дружині чи дівчині, дітям. Що назавжди запам’ятаєте його ім’я і його подвиг, бо все, що ми робимо - лиш заради наших коханих…».
Так сказав п’ять років тому, ще на початку війни, один з найкращих командирів ЗСУ підполковник Валерій Гудзь, і з того часу я тисячу разів пересвідчилась, що таки він був правий.
Сьогодні мені переслали фото. Валерій Федорович, колишній комбат 3 механізованого батальону 72 омбр, потім замкомбрига, нині комбриг 24 омбр, разом з молодими офіцерами «Королівської бригади» приїхав вклонитися пам’яті полеглого друга і побратима Андрія «Мауглі». Відірватися від нагальних проблем воюючої бригади, либонь, було непросто; дозволити собі витратити кілька годин на поїздку комбриг може лиш в тому випадку, якщо результат такого заходу в рази перевищить користь від перебування його на позиціях. Чому було прийнято таке рішення? Можливо, щоб розповісти молодим офіцерам про подвиг Героя, який ціною власного життя врятував кілька десятків життів своїх бійців. Тут, на місці здійснення подвигу, командир хотів розповісти, як із звичайних військовослужбовців виростають легендарні Герої, з якими кілька тисяч людей приходять попрощатись на Майдан, про яких пишуть книжки і про яких нині знає вся Україна.
Але головне – підполковник Гудзь, як талановитий командир і досвідчений вчитель, наочно показав: ніхто не забутий. Тут, на цьому місці, де пролилася кров Героя, врятовані ним люди з величезною вдячністю встановили пам’ятний знак – і на його відкриття тоді з’їхались полковники і генерали, що в 14-16 роках служили з ним в одній бригаді; прийшли представники місцевої влади, військкомату і підрозділів, що нині воюють тут. Школярі з села, що неподалік лінії фронту, розмістили в своїй школі портрети полеглих Захисників, що загинули за них в цих полях. На урочистих заходах діти називають їх імена і розповідають про подвиг кожного. Ніщо не забуто…
Я не знаю, про що командир говорив зі своїми підлеглими тут, коло місця загибелі свого друга і побратима. Мене там не було. Можливо, він вкотре нагадав їм про те, що за Україну треба не вмирати, а перемагати; що в Небесному Батальоні вже безліч найкращих синів нашого народу і ми зобов’язані бути достойними їх пам’яті. Судячи з фото, ця поїздка багато що перевернула в їх молодих серцях. Можливо, саме тут вони ще раз дали собі клятву ніколи не зрадити українському народу, всіма силами берегти свободу, незалежність і територіальну цілісність рідної України.
Донецький степ вже поспіль вкритий такими пам’ятниками. Вони стоять по всій лінії фронту, від Маріуполя до Гранітного, Пєсок, Мар’їнки, Авдіївки, Торецька, Світлодарки, Щастя, Станиці Луганської… І нам справді нема куди відступати з цієї змученої, освяченої кров’ю Героїв нашої землі.
Олена Мокренчук
Комментариев:0