Чернігівчанин Артем Валуєв по праву заслуговує на привітання у День українського добровольця та в день сформування його військової частини – 134 окремого батальйону охорони та обслуговування оперативного командування «Північ».

«Насправді про мене забули. Спочатку я мав відстрочку у зв’язку з народженням доньки. А потім забули призвати. Я сам пішов, бо розумів, що без військового квитка нікуди, - згадує свій початок в армійській кар’єрі старшина Артем Валуєв, - Як кажуть, хочеш пізнати світ – йди в армію».

У Артема саме так і вийшло. Після року строкової служби в Чернігові пізнавати світ він поїхав в Ірак у складі миротворчої місії. Відтак він не дослужив строкову службу, а підписав контракт і разом з іншими хлопцями, пройшовши серйозну підготовку в Чугуєві, у 2004-у відправився в іракське місто Елькут провінції Васіт. Чітко згадує, як, тільки-но прибувши до місця призначення, вони потрапили в оточення до арабських бандугрупувань. Через три дні вичікувань було прийнято рішення йти на прорив через центр міста. Усе вдалося. Після семи місяців служби в Іраку, про яку Артем міг би розповідати годинами, солдат повернувся на Батьківщину. Разом із побратимами їх було представлено до нагород.

«Тоді ще Президент Янукович вручив мені наручний годинник і грамоту від Кабінету Міністрів. Грамота загубилася. А годинник зупинився. Тричі ремонтував – все одно не працюють», - сміється військовий. Та з неприхованим сумом додає, що його разів дев’ять подавали до нагородження Орденом Богдана Хмельницького – усе марно. Та, каже, «не за медалі служимо».

Після повернення з Іраку у свою частину в Чернігів Артем згодом звільнився за власними причинами і зарікся більше ніколи не повертатися в армію. Однак змінити свою позицію змусив Майдан 2014-го.

«Я точно знав, що буде кров. До цього все йшло, - розповідає Артем. – І коли розпочиналися події в Криму, я пішов у військкомат. Там були неймовірні черги! Мені обіцяли передзвонити, але було глухо. Так я ходив до військкомату 9 разів! І на дев’ятий мені сказали, що мене не беруть через оте моє колишнє звільнення після Іраку. Звичайно, прийшов додому засмучений».

Але Артем не склав руки. У нього був номер телефону одного із колишніх Міністрів оборони України, якому завдяки наполегливій пораді дружини він і подзвонив. Уже через півгодини хлопцю зателефонували з військкомату. Так він потрапив у Десну, де став одним із перших, хто формував 41 батальйон територіальної оборони. У його складі Артем вирушив у зону проведення Антитерористичної операції. Була Шейківка, Червоний Лиман, Славянск, тоді ще Артемівськ, Дебальцеве… Артем, який тоді займав посаду заступника командира взводу розвідки, згадує, як захопили Ольховатку Донецької області і утримували селище. Просунулися далі, відбили шахту Полтавську, Малоорлівку, де на підрозділ Артема вийшов танк. Українські захисники тоді понесли великі втрати. «Ми точно знали, що перед нами стояла російська Кантемирівська дивізія, - розповідає чоловік. – Їм було все одно, кого валити. Вони виїхали на сепаратистський блокпост і розбили його в мотлох. Потім у нас з ними зав’язався бій. Росіяни місяць намагалися нас викурювати, але ми позицій не здали».

У червні 2015-го Артем демобілізувався. Але повернутися до життя на гражданці вже не зміг. «Люди кругом… я з ними був, ніби не на одній хвилі… Дивився на ті задоволені обличчя, їхав у транспорті і мені було навіть соромно показувати посвідчення УБД. Якийсь дідусь тоді сказав мені: «Ти це заслужив», - згадує старшина.

Місяців сім Артем намагався прийти до тями, спробував повернутися на роботу на автомобільний завод, працювати у друзів, але все було марно. У березні 2016 року Артем знову йде у військкомат і підписує контракт зі Збройними Силами України. У 2017 продовжує контрактну службу ще на три роки. Від командира машини-командира відділення до старшини роти – таким є просування по службі старшини Артема Валуєва у 134 обоо. Тут, у Чернігові, а також під час виїздів у район проведення Операції об’єднаних сил 39-річний старшина Валуєв відповідає за всебічне забезпечення життєдіяльності підрозділів.

Після служби вдома на тата та чоловіка завжди чекають аж чотири жінки: три дочки та кохана дружина Яна, яка з самого початку підтримувала не тільки його, а й всіх захисників, бо займалася волонтерством, є учасницею «Жіночої волонтерської сотні» Чернігова.