«Хіба таке можна забути? А пробачити?»

Аби заперечити тим, хто стверджує, що від голоду в той період потерпали не лише українці, а й інші громадяни СРСР і це не був акт геноциду, варто згадати заходи, вжиті радянською владою саме проти українців у період 20–30-х років минулого століття. Це всім відомий «закон про п’ять колосків». Так назвали в народі постанову від 1932 року, яка дозволяла розстрілювати за розкрадання колгоспного і кооперативного майна. За цим законом карали навіть дітей. Погранзагони унеможливлювали виїзд із голодних районів. Багатьох дітей, які залишились сиротами, відправляли в інтернати, де відбувалось їхнє повне зросійщення.

Члени комнезамів (комітетів незаможників), відомі серед народу як «червона мітла», приходили зі зброєю. Документів не показували. Забирали все: худобу, зерно, насіння, собак. Була створена мережа так званих торгсінів (магазини, які торгували за іноземну валюту та золото).

«Одного разу ми з братом пішли до Тульчина в магазин (у мами залишилася золота каблучка і одна миколаївська золота п’ятірка) і там за ці «гроші» купили аж три буханки хліба, кілограм пшона і півлітра олії. І ці харчі треба було розтягнути на якомога довше… Мене з тих пір все життя мучить пам’ять — пам’ять про людей, нічим не виправдану смерть яких я бачив на власні очі, які загинули від голоду, не маючи впродовж 1,5–2 років навіть 150 грамів хліба на день. Хіба таке можна забути? А пробачити?» — згадував Володимир Трибухівський.

Наслідки голодомору ми відчуваємо і зараз. Так, Лідія Коваленко, одна з упорядників книги «Голод 33», написала в передмові до неї: «Кажемо: село «постаріло». А це прямий наслідок голодомору, «матеріальний» відгомін ненароджених поколінь. Кажемо: село що не рік, то підупадає. А це прямий вислід масових репресій, що вихорилися над українським селом, і масових депортацій, що почалися в двадцятих і не припинялися в п’ятдесятих роках. Жодне селянство в світі не зазнало такого лихоліття, таких надзбиткових втрат, яких зазнало селянство України в ХХ столітті».

А видатний дослідник голодомору Джеймс Мейс, завдяки якому світ дізнався про цю страшну трагедію і який подарував Україні акцію «Запали свічку пам’яті», писав: «Без України не буде нової російськоцентричної імперії. Без України Росія змушена буде займатися обробітком власного городу, прибиранням у власній хаті, а не розраховувати вирішити російські проблеми через заковтування чужих земель і народів». Як і понад 80 років тому, сьогодні Російська Федерація чітко розуміє, що без України імперія не відбудеться. Як і понад 80 років тому, українському народові необхідно згуртуватися, чітко визначити власні національні пріоритети і вперто йти до своєї мети.