Ворожий танк вже «прасував» гусеницями українські окопи. Старшина Сергій Улітенков глянув управо, звідки по танку вдруге не влучив з гранатомета побратим Андрій. Бачив, що тому стріляти вже не можна, бо зачепить своїх. Сам він також з першого разу в танк не поцілив. Тому перед другим пострілом старшина затримав подих, прислухався до калатання серця і дещо вгамував тремтіння рук. Танк був за тридцять метрів, шанс зупинити металеву гору був останнім.
...Друга граната Сергія вцілила точно під башту. Старшина відкинув відстріляний контейнер та майнув в окоп по третю «муху». Останню гранату Сергій випустив, майже не цілячись. Вона знову влетіла під башту, і танк остаточно застиг.
Що цікаво, про цей випадок головний сержант 1-ї механізованої роти 30-ї окремої механізованої бригади старшина Сергій Улітенков у розмові зі мною не згадав. Такі вже вони, справжні герої. А може, й не до того йому було після перельоту з Тбілісі, де він проходив курс медичної реабілітації разом з дев’ятьма побратимами. Один із хлопців дочекався, поки старшина відійде по документи:
— Товаришу підполковник! Я сержант Іван Бурдюг з «тридцятки». Допоможіть Улітенкову! В нього було важке поранення в голову. Багато хто в таких випадках звільняється зі служби, а він рветься до бригади, в АТО. Він на полі бою лев, знає й уміє все. «Сєпарський» танк під Чернухіним підбив, БМП, диверсантів знищував... Його підлеглі слухають як батька, навіть офіцери зважають на його пропозиції.
Взагалі Улітенкову щастить. У боях брав участь від Савур-Могили минулого літа. Його бойова машина підірвалась на протитанковій міні. Водій-механік загинув, десант скинуло з броні, всі отримали травми. А в Сергія — жодної подряпини. Так само було й улітку цього року в Пісках. Він знову вижив, але отримав важку контузію. А ще якось один нарвався на ворожу ДРГ. Снайпера знищив, а кулеметник кинув зброю й утік... Старшина пам’ятає прізвище загиблого снайпера, адже бачив його документи — Головков, громадянин РФ. Один із місцевих упізнав у ньому людину, яка «повіджимала» в місцян у селищі автомобілі й гроші. Сергій дістав із документів терориста іконку Божої Матері, показав місцевому і попросив поховати росіянина.
Наприкінці літа везіння поменшало — за кілька метрів від старшини вибухнула 120-міліметрова міна.
— Спочатку я навіть не второпав, що поранений у голову, — розповідає Улітенков. — Всім підлеглим наказав завжди бути в шоломах, сам також завжди носив. Це й урятувало. Самостійно дійшов до броні, сів у «беху», а тоді вже відключився. Прийшов до тями через три доби у госпіталі в Харкові. Хлопці сказали, що поки я лежав у комі, з бригади зателефонували мені додому і сказали дружині, що я поранений і представлений до державної нагороди (за словами офіцера 30-ї окремої механізованої бригади майора Андрія Молошука, загалом близько 450 бійців бригади представлені до державних нагород).
Сергій з юнацьких років марив службою в десанті. У військкоматі під час призову йому пішли назустріч — строкову він відслужив у 21-й бригаді в Кутаїсі у Грузії.
...Під час реабілітації грузини возили його подивитись на місце, де дислокувалася ця частина.
Дома на нього з нетерпінням чекають дружина Катерина та дві неповнолітні доньки. До укладання контракту старшина працював слюсарем на цементному заводі у Здолбунові. Однак служба у війську не йшла у нього з пам’яті, тож 2005-го він знову пішов служити — за контрактом.
— Чоловік повинен всі серйозні справи свого життя доводити до кінця, — каже Сергій. — Мені 42, хочу прослужити, скільки можна, якщо буде здоров’я. А втім, у нашій роті воювало троє чоловіків, які навіть для мене — «дядьки» — по 57–58 років. І ще й як воювали! Вони для мене приклад.
Комментариев:0