Три прогалини ветеранської політики: супровід, аналітика, ставлення

Автор визначає три взаємопов'язані проблеми: прогалини в супроводі під час переходу до цивільного життя, брак даних для ухвалення рішень і сприйняття ветерана як прохача. На його думку, без їх розв'язання держава й надалі витрачатиме значні зусилля та кошти на досягнення хоча б якогось результату у сфері ветеранської політики.

Перша проблема — «сліпа зона» соціальної політики в супроводі ветеранів між військовою службою та цивільним життям. Значна частина складнощів, із якими працюють ветеранські організації, виникає ще у війську: проходження ВЛК, оформлення документів про обставини поранення, взаємодія з частиною, оформлення статусів і звільнення. Людина послідовно звертається до різних установ, часто опиняючись наодинці з бюрократичною машиною.

Найгостріше проблема постає, коли після тяжкого поранення військовослужбовець потребує постійного догляду. Родина важкопораненого мусить організувати лікування, побут і оформлення документів. Якщо дружина залишає роботу, щоб доглядати за чоловіком, сім'я втрачає ще й заробіток. Затримки виплат для військового в цей момент безпосередньо впливають на те, за що житиме родина ветерана. Тому супровід має починатися ще під час служби, а планування допомоги повинно враховувати становище родини. Потрібні програми довготривалого та тимчасового догляду, які дають можливість родинам перепочити (respite care). Зважаючи на збільшення кількості людей із тяжкими бойовими травмами, потреба в таких програмах лише зростатиме.

Друга проблема — недостатня кількість інформації та аналітики. Наприклад, для Запорізької області визначення чисельності ветеранів є складним завданням. Значна частина території окупована, люди виїжджали, мобілізувалися в інших регіонах, повертаються після служби або ще перебувають на лікуванні. Без розуміння кількості цих людей та їхніх потреб складно планувати реабілітацію, соціальні послуги, працевлаштування та догляд.

Водночас звернення, які представники ветеранських організацій щодня отримують, уже містять важливу інформацію про роботу системи. У Запорізькій області вони регулярно зустрічаються з представниками ветеранської спільноти, влади, громадських організацій, аналізують звернення. Частину питань вдається вирішити за кілька хвилин — дзвінком у відповідну структуру. Проте доступ до допомоги не повинен залежати від того, чи знайшов ветеран людину, яка знає, кому зателефонувати. Однакові звернення з одного підрозділу вказують, де варто шукати збій. Скарги на одну установу від ветеранів мають давати можливість ветеранським організаціям ініціювати перевірку її роботи органом, до сфери управління якого вона належить. Повторення проблеми в кількох регіонах потребує розгляду на державному рівні.

У Запоріжжі ветеранські ради при органах місцевого самоврядування та при обласній адміністрації почали вибудувати механізм збору й аналізу інформації за участю фахівців із супроводу, профільних підрозділів влади та громадських організацій.

Третя проблема — сприйняття ветерана соціумом. На думку автора, «податок кров'ю», який сплачує кожен, хто став на захист України, повинен бути визнаний не лише державою, а й суспільством. Статус ветерана має бути предметом гордості, поваги та вдячності. Досвід, який людина отримала на війні, потрібний у місцевому самоврядуванні, державному управлінні, освіті, бізнесі та громадському секторі. Проте, зазначає автор, статус ветерана точно не замінює компетентності. Якщо ми хочемо, щоб ветерани впливали на рішення, потрібна система професійної підготовки захисників і захисниць. Фаховість має залишатися визначальним критерієм.

Автор наголошує, що ці три виклики взаємопов'язані: без своєчасного супроводу людина виснажується ще до повернення до цивільного життя, без якісної аналітики держава повторює ті самі помилки, без зміни ставлення суспільство бачить у ветеранові переважно отримувача допомоги.