Морпіх Павло Шишкін повернувся з російського полону після майже чотирьох років

Павло Шишкін потрапив у полон у квітні 2022 року після оборони Маріуполя та 18-денної спроби виходу з оточення. За час неволі його утримували у Севастополі, Воронежі, Курську, Ростовській області та Удмуртії.

За словами військового, на другому місяці полону він пообіцяв побратимам повернутися і поцілувати українську землю. Цю обіцянку він виконав після звільнення. Шишкін розповів, що на свободі інакше сприймає звичні речі: сонце, траву та можливість підняти голову. У полоні він мріяв лише про повернення додому.

Про можливий обмін Павло почав здогадуватися за день до звільнення, коли працівники установи почали обходити камери з незвичними запитаннями. Навіть під час етапування поводження з полоненими не було схожим на підготовку до обміну: застосовували шокери, змушували виконувати присідання. Остаточно у власне звільнення він повірив лише після того, як побачив українські автобуси.

Повномасштабне вторгнення Павло зустрів у селі Кременівка під Маріуполем. З 27 на 28 лютого 2022 року він разом з підрозділом зайшов на завод Ілліча, де військові жили у бункерах. Після російських авіаударів частина продовольства опинилася під завалами, були проблеми з водою. Коли російські війська почали відрізати українські підрозділи, військові вирішили йти на прорив.

Незадовго до виходу Павло зазнав поранення. На прорив він вирушав у машині з іншими пораненими. Їхній "Урал" потрапив під обстріл, військові опинилися під перехресним вогнем. Згодом група дісталася річки, частині бійців вдалося переплисти на інший берег. Павло стверджує, що російські військові розстріляли тих, хто залишався у воді та відмовився повертатися. Після обстрілів зайнялося поле, дим допоміг частині військових відійти. Зрештою зібралася група з восьми людей, яка продовжила вихід.

Вихід із Маріуполя тривав 18 днів, група пройшла приблизно 200 кілометрів. Дорогою їм допомагали місцеві жителі, але частина відмовлялася. До українських позицій залишалося небагато, коли група натрапила на російське кільце довкола Гуляйполя.

Після захоплення групу привезли до школи, де почалися допити. Потім Павла доправили до Севастополя, а згодом до слідчого ізолятора у Воронежі. Там, за його словами, почалися систематичні побиття, які могли тривати від шести до дванадцяти годин. Побиття не припинялися й надалі: полонених били під час перевірок, змушували виконувати фізичні вправи, зокрема присідати по 1800 разів.

За час полону Павла переводили між кількома установами. Найдовше — майже два роки — він провів у Ростовській області. За словами військового, правила в різних місцях утримання майже не відрізнялися. Під час допитів росіяни звинувачували українських військових у злочинах проти цивільних та вимагали свідчень. Через тиск частина полонених брала на себе провину за злочини, яких не скоювала.

Медичну допомогу полоненим або не надавали, або вона була мінімальною. Через це частина бійців боялася звертатися по допомогу. До війни Павло важив близько 100-105 кілограмів, після звільнення під час реабілітації у Вінниці ваги показали 68 кілограмів. Він розповів, що проблема полягала не лише у кількості їжі, а й у часі, який давали на її споживання.

Морально триматися допомагали думки про рідних та майбутнє. Підтримка інших полонених була особливо важливою у найважчі моменти. Після повернення Павло найбільше цінує час із близькими, почав більше подорожувати Україною. Він закликав українців пам'ятати, що війна може торкнутися кожного, та підтримувати військових, зокрема донатами на дрони та пікапи.