Морпіх із 36-ї бригади написав понад 100 віршів у російському полоні

Андрій Петрук повернувся з полону 5 лютого в межах обміну. 32-річний морпіх нині перебуває в лікарні, де готується до операції.

Важке осколкове поранення військовий отримав 24 лютого 2022 року під Маріуполем. За його словами, тоді українські оборонці давали відсіч переважаючим силам противника, але змушені були відступити. Пораненого Петрука доправили до госпіталю, звідки він потрапив у полон.

«Думав, що росіяни розстріляють нас – важкопоранених, лежачих. Адже ми чинили сильний опір, ліквідували багатьох загарбників… Нас навіть помітили білими стрічками. Якось уночі кинули на металеву підлогу вантажівок і кудись повезли», – розповів морпіх.

Після лікарні в Донецьку полоненого перевезли до Оленівки. Там, за словами Петрука, українські бійці спали на підлозі барака, зазнавали постійного фізичного та психологічного тиску. На їхніх очах стався теракт, унаслідок якого загинули щонайменше 53 українські військові, понад 130 дістали поранення.

Далі була в’язниця в Росії. «Там нас карали за все, постійно били, принижували всіма можливими способами. Зачинили в камерах і нікуди не випускали, створивши навкруги суцільний інформаційний вакуум», – пригадує військовий.

За час полону Петрук втратив понад 20 кг ваги. У 2025 році, за зросту 172 см, він важив менше 50 кг.

Перший вірш морпіх написав у 2023 році, на день народження коханої Юлії. «Я постійно прокручував у голові слова, які кохана сказала перед розлукою: «Я чекатиму тебе стільки, скільки треба». Тому моїми першими поетичними рядками були: «Дочекайся мене, я молю!» – згадує він.

Записувати твори не було на чому. Петрук загострив курячу кістку, яку інколи давали полоненим, і дряпав нею слова на штанях роби. Удень він записував рядки, запам’ятовував їх, а ввечері затирав написане водою.

«У нас часто траплялися перевірки, зокрема вночі. Тому в мене було лише кілька годин, щоб вивчити написане, бо ввечері я вже все стирав. Але при цьому штани не прав повністю, щоб наступного дня мати можливість знову на них писати», – розповів військовий.

Окрім віршів, Петрук почав писати пісні та малювати на тюремному одязі. Зображав якір на набережній Миколаєва, фонтани, годинник на вокзалі, місце, де розташована його квартира. У Миколаєві він служив із 2016 року в складі 36-ї окремої бригади морської піхоти. Сам морпіх родом із Тернопільщини, освіту здобував у Житомирському військовому інституті.

Про обмін Петрук дізнався майже випадково. «Коли нас переміщували кудись, то давали одягати форму. Наша камера розташовувалась у підвалі і звідти було чути, що відбувається нагорі. Одного разу ми почули, що комусь видають форму. Я жартома сказав товаришеві по камері: «Уявляєш, зараз до нас приходять і кажуть: «Петрук, є такий?» – і дають форму». Ми посміялися. Але вже через кілька хвилин відкрилося віконце у дверях камери, і я почув слова, які сам щойно озвучив», – поділився він.

Спочатку полонених дві доби возили Росією, потім помістили до СІЗО, а згодом повезли в аеропорт. «Лише тоді зрозумів, що їду додому», – зазначив морпіх.

Після повернення Петрук почав записувати все, що вдалося відтворити з пам’яті. Так виникла ідея видати збірку «Санаторій сатани» – саме так українські військові називали місце свого утримання. До книги увійшло близько 40 творів. Волонтери оголосили збір коштів на видання, необхідну суму вдалося зібрати за кілька днів. Макет книги автор створив власноруч у лікарні.

Петрук планує одружитися з Юлією після повного одужання. «Це велике щастя, що вона мене дочекалася. Плануємо відгуляти весілля після того, як я повністю одужаю. Я не можу бути нареченим, який пересувається на милицях, бо хочу взяти кохану на руки і понести до вівтаря», – сказав він.

Морпіх наголосив, що його життєвий девіз – «У мене все добре», і закликав не забувати про українців, які залишаються в російській неволі.