1894, 10 січня – у в містечку Заложці (нині смт. Залізці) на Тернопільщині народилася Ярослава Музика – українська художниця-живописець, графік, майстер декоративно-ужиткового мистецтва, член ОУН, політв’язень радянських концтаборів.

Була племінницею Соломії Крушельницької, правнучкою священика і письменника Григорія Савчинського, у домі якого в селі Гермаківці на Борщівщині провела дитячі роки. Підлітком із батьками переїхала до м.Львова. Вчилася у художніх школах у Львові, Парижі та Москві. Працювала у жанрах живопису, графіки, мозаїки.

Як митець, дебютувала 1921 року на виставці «Гуртка діячів українського мистецтва» (ГДУМ) у колі художників Олекси Новаківського, Петра Холодного, Павла Ковжуна, Миколи Федюка, інших. З 1922 року роботи Ярослави Музики виставлялися на персональних виставках у Львові, Києві, Празі, Лос-Анджелесі, Берліні, Чикаго, Неаполі.

У 1927-1928 роках як художник, співробітник музею та реставратор, відвідала Київ, а за порадою М. Бойчука, Москву та Новгород, ретельно вивчаючи систему візантійського живопису. Під час сталінського терору практично всі картини Михайла Бойчука знищили. Залишились лише окремі твори, збережені у приватних колекціях. Ярослава Музика зуміла велику частину його картин зберегти.

У 1939 р. Я.Музика стала членом ОУН на псевдо Сова. Від імені ОУН художниця вела перемовини з представниками радянської владипро мирні ініціативи.

Головний командир УПА Роман Шухевич зробив спроби знайти контакти з противником, розпочати мирні переговори, щоб зменшити негативні наслідки протистояння у західноукраїнському регіоні. 19 листопада 1944 року Ярослава Музика, як довірена особа командарма, через свого приятеля, близького до компетентних радянських органів – заступника начальника обласного управління охорони здоров’я Юліана Кордюка – передала представникам влади пропозицію Проводу ОУН про проведення мирних переговорів. За кілька днів на квартирі Я.Музики зустрілися полковник держбезпеки С. Карін-Даниленко (керівник опергрупи НКГБ у Західній Україні, організатор операції з «самоліквідації» УГКЦ) і одна з керівників Львівського міського проводу ОУН Богдана Світлик. Було досягнуто домовленості, що зустріч для переговорів відбудеться у одному з населених пунктів з гарантією взаємної безпеки учасників.

Ця зустріч відбулася в ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 року на 130 кілометрі шосе Львів-Тернопіль. «Уповноважений уряду УРСР», майстер оперативних ігор С.Карін-Даниленко і офіцер держбезпеки А.Хорошун (він грав роль працівника Львівського облвиконкому) на одному з хуторів Козівського району Тернопільщини зустрілися з членами Проводу ОУН Дмитром Маївським і Яковом Бусолом. П’ятигодинні консультації конкретних результатів не принесли. Відомо, що Шухевич інформував про ці переговори С.Бандеру.

У1944 р. в НКВС завели на Я.Музику справу, де характеризували як українську націоналістку. Для арешту відомої у світі художниці влада вибрала оригінальний спосіб: спочатку надала путівку до будинку творчості у Гурзуфі, а коли Ярослава почала писати етюди на узбережжі, її звинуватили у шпигунстві на користь Туреччини.

Арештовану в 1948 р. Я.Музику засудили на 25 років ув’язнення в ГУЛАГ. Звільнилася після смерті Сталіна у 1955 р. інвалідом ІІ-ї групи. Повернувшись до Львова, активно включилася у громадську діяльність шістдесятників.

У творчому доробку Ярослави Музики – понад дві тисячі робіт: малярство на полотні та склі, графіка, мозаїка, емалі, тиснення на шкірі, карбування, інкрустація, килимарство, аплікація, батик. Кращі роботи «Старий з бородою» (1923), «Пейзаж з місяцем» (1935), «Пастушка» (1960), «Анна Ярославна» (1967), «Символи Сковороди» (1969) та інші.

Померла у Львові 24 листопада 1973 року, похована на Личаківському цвинтарі в родинній гробниці Савчинських.

На будинку Наукового товариства імені Шевченка у Львові по вул. В. Винниченка, 26, де проживала Ярослава Музика, встановлено меморіальну дошку з бронзовим барельєфом роботи скульптора Е. Миська, на гробниці – бронзовий барельєф Мисткині роботи скульптора Є. Дзиндри. Одну з вулиць Львова названо іменем Ярослави Музики.

 

 

 

Фото зі слідчої справи НКВС

 

Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті