Як триває війна за душевну рівновагу захисників?

Бронежилети і каски захищають від куль та осколків, але безсилі від інших наслідків бойових дій, які ранять зсередини. Робота з такими «пораненнями» – справа тонка і вимагає не лише фахової майстерності, а й чутливості, терплячості, сили. Військові психологи – це такі собі «парамедики душі», здатні витягти людину з прірви і не впасти туди самим.

Військовий психолог, офіцер відділення МПЗ 58-ї ОМПБР Ганна Стативка береже внутрішню рівновагу захисників і захисниць від початку Революції Гідності до сьогодні.

Війна почалася з Майдану. Нас було 10 київських психологів. Скоординувалися через Фейсбук, побігли на Майдан. Ми розуміли: зараз буде багато людей, які не сплять по кілька діб, будуть провокації, пиятики, конфлікти і все інше. Поки Майдан відбувався в стилі «Давайте потанцюємо!», ми нібито й не дуже потрібні були. Ми просто встановили чергування. Але десь за місяць стало зрозуміло, що є люди, які по три доби не сплять. Вони стоять, охороняють периметр, нервують, весь час очікуючи на штурм. Вони вже і спати не могли, і не спати не могли. До нас почали приходити люди, і ми намагалися їм допомогти хоч трохи розслабитися і заспокоїтися.

Було багато психіатрично хворих людей. Їх притягують такі «двіжухи». Траплялися шизофреники з галюцинаціями, наркомани, люди із розумовою відсталістю, які просто не розуміли, де вони і що відбувається. Оточуючі, які не розуміли, що це психіатрія, починали таких людей бити, крутити їм руки, коли ті неадекватно себе поводили, інші вважали їх провокаторами. Ми таких людей забирали, пояснювали, що це психіатрія, просили не чіпати їх, намагалися доправити до психіатричної лікарні…

Після 18 січня стало зрозуміло, що все це серйозно. Заходиш у палатку, а там – 17-річні хлопчики, які прийшли на революцію, бо в них романтика в голові… Вони вже надивилися, як гранати розриваються, як комусь палець чи руку відірвало. Вони сидять у шоці і не виходять із палатки, повністю заставленої «коктейлями Молотова». І ти розумієш, що зараз якась граната влучить, і воно все злетить. Починаєш з ними говорити: «Хлопці, давайте виходити, давайте це все подінемо кудись подалі…».

До нас почали приїжджати і навчати зарубіжні колеги – словаки, поляки, грузини з психологічних організацій, які працюють в екстремальних умовах. Тому що ніхто з нас не був кризовим психологом, ми всі були кабінетними спеціалістами. Хтось психоаналітик, хтось гештальт-терапевт… Екстремальні умови – це інший підхід, інші практики і техніки. Трошки навчилися, досвід з’явився: тут конфлікт якийсь згасити, там когось заспокоїти… Ці наші чергування тривали весь час, поки був Майдан.

Був випадок – дівчина після зґвалтування звернулася. Це сталося не на Майдані, в іншому місці, але вона просто не знала, куди їй іти. Ми з нею потім багато працювали. Також були люди, які не спали, в кого на очах щось страшне сталося, були такі, що рвалися воювати і «бити всіх ментів» – і ти розумієш, що це просто істерика.

Потім після Майдану люди пішли в добробати. Ті командири, що збирали добровольчі батальйони, були колишніми військовими і розуміли, що треба проводити хоча б мінімальний профвідбір. Чи придатні люди до служби? Хворі чи здорові? Який у них досвід? Чи служили раніше, які в них були військові спеціальності? Командири почали нас просити, мовляв, дівчата, ми вас знаємо, будь ласка, приїдьте, проведіть хоча б якесь тестування, бо нам зараз на війну, і нам треба хоч трохи розуміти, що це за люди.

Оскільки до нас часто іноземці приїжджали, ми зареєстрували свою громадську організацію – «Психологічну кризову службу». Ще під час Майдану до нас почали приєднуватися психологи і психіатри з різних міст України. Ми кілька разів запрошували навчати нас психологів з Америки і Грузії…

На таких семінарах ми познайомилися з представниками Головного управління по роботі з особовим складом ЗСУ. Там були люди, зацікавлені працювати саме з психологічним напрямком. Ми почали спілкуватися, і коли вони дізналися, що ми їздимо по добробатах, спитали, чи ми можемо так само їздити по підрозділах ЗСУ. У 2014 році гостро бракувало заступників по роботі з особовим складом і військових психологів.

Ми збиралися по троє-четверо і їхали за запитом Головного управління по роботі з особовим складом в деякі частини. Це був волонтерський проект, жодних грошей ми за це не отримували. Згодом канадська фундація нам почала оплачувати дорогу – це було офіційно, з усіма звітами…

Таким чином ми зробили програмну підготовку мобілізованих на полігонах. Прописали її всю, віддали Головному управлінню, щоб вони включили її до підготовки. П’яту-шосту хвилі мобілізації ми працювали там, де готували бійців – на Ширлані, в Десні, на рівненському полігоні. Ми проводили  тренінги, нас офіційно включили до плану підготовки.

Коли стало зрозуміло, що сьомої хвилі мобілізації не буде, що формується контрактна армія, прийшов час змінювати форми роботи. Тому що мобілізовані – це одна справа, а контрактники – це люди, які свідомо вибрали цей шлях, і  з ними потрібно працювати по-іншому. Тоді одна з частин, з якою я працювала як волонтер, запросила мене на контракт. І я не змогла кинути людей…

Звертаються з чим завгодно. «Я не сплю». «Проблеми в сім’ї – я тут кілька років, жінка там, починаються непорозуміння, що мені робити?». Дуже серйозна проблема – люди, які в 2014-2015 роках отримали контузії і баротравми і не зверталися до лікарів. Через кілька років повилазили наслідки. Поганий сон, емоційна нестійкість – вони не пов’язують свій стан з контузією, і це дуже погано, адже згодом це може призвести до інсультів та інших важких станів.

Звертаються, якщо конфлікти в колективі або якісь непорозуміння з командиром. Є люди, які в перші роки війни брали участь у серйозних бойових діях, і в них є постстресові наслідки, наприклад: «От мені почали снитися хлопці, які загинули»…

Інколи звертаються родичі загиблих. Я їх перенаправляю. У нашій «Психологічній кризовій службі» є спеціально навчені люди, які працюють з сім’ями загиблих.

Буває таке, що комусь просто треба сказати «дякую за службу». Тому що, на жаль, у нашій армії людей не прийнято хвалити, більше карати і сварити. А коли ти людині кажеш «дякую», то це хоч якась підтримка.

Якщо трапляються якісь проблеми в колективі, працюєш із колективом. Буває, просто кажеш командиру, що ось цю людину треба терміново у відпустку, а цю – кудись перевести тощо.

У мене є фахова підготовка, я і до війни була травматерапевтом, тобто працювала з людьми, які пережили насильство в сім’ї або інші страшні речі. І коли нас до цього готували, навчали тримати дистанцію. Тому що людині, з якою ти працюєш, не потрібен психолог, який буде разом із нею плакати.

І психологам треба відпочивати. Особисто я через роботу доходила до психологічного вигорання, буквально опинялася на межі, падала з ніг…  Але це були перші роки, коли я багато чого про себе ще не знала. Тепер я уже чітко відчуваю наближення такого стану і кажу: «Так, усе, мене три дні не чіпати».

МАКСИМЕНКО ОЛЕНА

ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ