Сьогодні йому виповнилося б 26…

Життя заступника командира батальйону майора (посмертно) Андрія Кизила, який навійні з 2014 року, з перших днів своєї офіцерської служби, обірвав осколок ворожої міни під Авдіївкою.

Уродженцю Умані Андрієві Кизилу вибирати майбутню професію було нескладно: у династії військових іншого шляху він не бачив. Спочатку Андрій учився в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, а після поїхав у Львів в Академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Оскільки Андрій мав значні успіхи в навчанні, наставники ще в академії пророкували йому блискучу кар’єру, івони не помилилися. У 23 роки він достроково отримав звання капітана й став заступником командира батальйону. Але кар’єрний шлях офіцера вийшов надто коротким: два з половиною роки.

...Ніч на 29 січня 2017 року. Різке загострення в Авдіївці, де утримує позиції 72 механізована бригада. Ворог стріляє з важкої зброї. Обстрілюючи українців, бойовики починають застосовувати освітлювальні міни. Це є ознакою того, що противник незабаром перейде до атаки. Командування механізованого батальйону вирішує виставити два спостережні пости. Андрій очолює штурмову групу з дев’яти бійців, їхнє завдання — зайняти один із постів і запобігти непомітному просуванню ворога. На підході до спостережних позицій Андрій із бійцями помічають 20–25 бойовиків, які рухаються в нашому напрямку, зав’язується бій.

Група «Орла» (позивний Андрія Кизила) змушує ворога відійти до своїх позицій. Оговтавшись, бойовики відкривають по позиціях українців мінометний вогонь. Андрій усвідомлює: спостережний пост на відкритій місцевості — це не та позиція, де можна сховатися від обстрілу. Тоді, аби зберегти життя своїх хлопців, він вирішує зайняти опорний пункт противника. Частина з них залишається прикривати правий фланг, решта кинулася вперед.

Такої відчайдушності українців бойовики, мабуть, не очікували. Результатом зіткнення стали втрати терористів— близько 20, одного бойовика було взято в полон. Андрій Кизило наказує закріпитися на захопленому ворожому ВОПі, зайняти кругову оборону.

Противник удається до ще однієї атаки групи Кизила, але безуспішно. А потім починає «крити» відчайдухів із мінометів.

—Бойовики розносили цей ВОП на друзки. Та й окопи там неглибокі, по коліна. Одна міна залетіла просто в окопчик, де були ми,— згадує Рустам Бабешко. —Власне вибуху я не чув, можливо, тому, що мене вже трохи контузило внаслідок вибуху «Мухи». За хвилину отямився, озирнувся. У мене на правому боці весь одяг розірвано осколками, але мене не зачепило. Кидаюсь до«Орла», який лежить поряд, тягну його в безпечне місце. Знімаю його броник, аналівому боку рана завбільшки з п’ятак,— шансів в Андрія не було: осколок уразив серце... Разом із ним загинуло ще троє наших хлопців... (Роман Туровець,видання Міністерства оборони України «Народна армія»)

1 лютого 2017 року за особисту мужність і героїзм, незламність духу, виявлені в захисті суверенітету й територіальної цілісності нашої держави, самовіддане служіння українському народові Президент України присвоїв звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» заступникові командира механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади капітану Андрієві Кизилу (посмертно).

Про суспільні ініціативи, які не дали забути про Андрія Кизила, про його історію кохання, побут і військову службу, дружбу та навчання – в інтерв’ю з дружиною Оксаною, учителькою української мови Київського військового ліцею імені Івана Богуна Інною Кушніренко та другом сім’ї Дмитром Петрівським.

«Спершу навіть не повірила, що Андрій — військовий»

— З Андрієм ми познайомилися на вечірці, — починає розмову Оксана Кизило. — Він покинув компанію друзів, які святкували весілля, а я була там із подругами. У ту ніч ми зовсім нейтрально поставились одне до одного, але якимось чином обмінялися номерами телефонів. За кілька днів він зателефонував, й одного морозяного, хоч і березневого дня, ми зустрілися у Львові. Це було 3 березня 2013 року. Я ще так запам’ятала ту дату, бо там багато трійок. Якось так вийшло, що цифра три завжди приймала рішення за нашу долю: ми 13 числа одружились, жили в 13 квартирі на третьому поверсі. А пізніше, на третьому році війни і третьому році шлюбу, у свої 23 він загине…

Власне, коли ми познайомилися, Андрій навчався на третьому курсі Національної академії Сухопутних військ у Львові. Спершу, коли до Андрія зателефонували, щоб сказати, що йому треба негайно повернутися на КПП в академію, я навіть не повірила, що він є військовим. За моїми уявленнями він був зовсім несхожий на військового. Але у нього був внутрішній героїзм. Я ще довго йому не вірила, поки він не запросив до себе на КПП, де побачила його у військовій формі.

У військовій формі Андрій повертався додому й під наше весілля. Тоді було важко: йшла війна і мого нареченого не відпускали навіть на цю подію. Тоді нам дуже пощастило, бо Ігор Гордійчук, начальник військового ліцею імені Івана Богуна, побачив Андрія з рапортом у руках і пішов до штабу, а коли вийшов, сказав: «Біжи додому!».

У побуті, окрім сімейних справ, ми часто говорили про професію військового. Андрій розповідав про військові звання та порядки у війську. І я захоплювалася цим. А коли Андрій показував відео і знімки з чергової поїздки на полігон, я їх переглядала як фільми. Він відкрив мені очі на життя військового у побуті та на війні. Тоді я захоплювалася ним.

«Для нього військові завжди були елітою»

— Що викликало у вас захоплення найбільше?

— Андрій прагнув нести зміни. Якось, коли вже почалася війна, в одязі пішла мода на військовий камуфляж. Пригадую, Андрій дуже сердився на таких зухвальців, які не мали жодного стосунку до армії чи до АТО. Одного разу в Білій Церкві він навіть зупинив хлопчину і запитав, що означає цей одяг. Той нічого не зміг відповісти. І коли ми йшли додому, Андрій питає мене: «Ксюш, а чому він не вдягне форму поліцейського чи пожежника? Чому саме одяг військового? Звідки стільки зневаги до війська? Це ж оборона держави, не абищо!».

Він дивувався, чому про військо заговорили лише тоді, коли війна почалася, і чому тепер це новий тренд. Я розуміла його здивування. На важливих заходах, за його словами, мають бути присутні не лише Міністр оборони та Президент. Він сміявся, що елітою солдати стають лише на параді 24 серпня. А для нього військові — він мав на увазі тільки військових за всіма моральними і фізичними якостями — завжди були частиною еліти суспільства. І його покоління, яке випустилось із війська, як він говорив, нестиме зміни, ламаючи стереотипи й змінюючи систему, — вони всі були великими однодумцями.

— Ким були ті однодумці Андрія?

— На жаль, я нічого не знаю про них. Андрій мене завжди від отого відділяв. Я навіть 29 січня, коли це все трапилося, не мала з ким зв’язатися, щоб дізнатися, що з Андрієм… І тоді я безрезультатно шукала у соцмережах людину, яка б мені про все розповіла. Тільки тепер я дізналася, що він часто був із Романом Дармограєм, але він усім відмовляє в інтерв’ю. Щоб хтось серед кадровиків краще знав Андрія… Не знаю.

— Як дізналися про загибель Андрія?

— Я отримала смс-повідомлення від невідомого з перекресленою фотографією «Орла» — як ознака того, що він «ліквідований». Тоді мені телефонує Вікторія, його сестра, і підтверджує, що це правда. Це було о 21.30, я якраз заколисувала дитину. Як пізніше довідалась, мені ще планувала сказати про це дівчина, яка служила з Андрієм. Але коли вона їхала до мене, я вже все знала.

«Наш син дуже схожий на батька»

— Особисті речі «Орла» стали частиною фондів музею в Києві, а восени провели благодійний бал для облаштування музею АТО в Умані. Чи плануєте передати туди якісь експонати?

— Першу експозицію про «Орла» ми зробили в Національному музеї історії України в Другій світовій війні. Там для вільного огляду доступні його особисті речі: натільний хрестик, годинник, телефон і камуфляжка. Стоїть також порізане кулями авто Андрія. Записи, зроблені рукою чоловіка, я залишила для сина, щоб він колись міг їх розглянути. Якусь частину речей передала дідусю у рідне місто мого чоловіка, Умань. Ці речі він збирається передати в музей АТО, що скоро відкриють.

Основною експозицією цього музею буде кімната, присвячена Андрію. Атмосфера повністю нагадуватиме ту, яка сьогодні на Донбасі. Планують також відновити позицію «Орла» (раніше позиція Андрія називалася «Алмаз», після його смерті її перейменували на «Орел». — Ред.). Для облаштування музею провели збір коштів під час благодійного балу у пам’ять про Героя України Андрія Кизила, який відбувся у жовтні 2017 року. 29 січня цього року, саме на річницю загибелі Андрія, підписали меморандум про створення музею.

— Як оцінюєте те, що ваш чоловік став частиною спільної для українців історії?

— Ви знаєте, я спочатку не усвідомлювала цього. Не розуміла, чому я отримала військові нагороди Андрія. Мені навіть не слухалось про його героїзм — я лише хотіла, щоб мені повернули чоловіка додому. Зараз, коли минуло трішки часу, починаю розуміти, що його немає, що його вже й не буде ніколи… Більше звертаю увагу на те, чого він у своєму віці досягнув, який був його внесок, скільки зусиль він докладав для цього. Думаю, він вчинив, як справжній чоловік, гідний звання капітана (з таким званням Андрій загинув, посмертно йому присвоїли звання майора. — Ред.).

Так склалося життя, що він більше віддавався армії, ніж сім’ї. Навіть коли був у відпустці, турбувався за хлопців на лінії вогню, обдзвонював усі позиції. Ба більше, коли давав завдання, завжди запитував про справи та здоров’я, а вже потім говорив, чого хоче сам. Він любив цю країну і цих людей. А я не стримувала ці пориви, не зупиняла його. Такий був шлях героїзму.

— Все ж таки, що для вас особисто означає звання Героя України?

— Це швидше за все матиме величезне значення для нашого сина Артемчика. Він мало знав свого батька. Пам’ять про батька формується зараз. Артемчик розумітиме, що Герой України — найвища відзнака в країні. І те, що його тато отримав цю відзнаку у такому молодому віці, буде для нього прикладом.

Наш син вже дуже схожий на батька. І це не тільки зовнішня схожість. Батькова охайність, самостійність, завбачливість, а ще — міміка та очі. «Зараз наш тато сидить на хмаринці, спостерігає, чи правильно ми все робимо», — пояснюю синові. Поки він ні про що не здогадується… А для себе я ще не можу збагнути, що означає Герой, бо для мене краще б Андрій був живий, аніж був Героєм.

«З таких людей виходять генерали»

— Андрій закінчував десятий та одинадцятий класи у нашому ліцеї, — згадує вчителька української мови Інна Кушніренко. — В Андрія був лад у навчанні, зовнішньому вигляді, у спорті, поведінці, житті, хоча він ніколи не прагнув бути суперлідером. Він був дуже щирим до людей, якось так і продовжили спілкування.

Андрій чітко знав, що хоче навчатися у львівській Академії сухопутних військ. Хотів стати десантником, але вийшло трішки інакше. Через його переїзд ми рідко бачилися, але часто розмовляли телефоном: він постійно вчився, потім воював. Завжди говорив, що в нього все чудово. Це було тепле спілкування. Він поспішав жити. Швидко отримував бойові нагороди. З таких людей виходять генерали!

Його тягнуло у Львів, де й познайомився зі своєю милою. Ми також із нею знайомі. Зараз спостерігаємо разом із його родиною, як підростає їхній Артемчик — це наш Андрійко, його частинка.

 

 

 

 

Джерело