Перші бої у літку 2014. Спогади бійців

72 омбр оперативного командування "Північ" на своїй сторінці facebook започаткувала рубрику "Спогади бійців". Кращі розповіді простих бійців та командирів будуть включені у збірку, яка буде видана в кінці року, до наступного Дня ЗС України. Спогади публікуємо зі збереженням стилю автора, майже без коректури - заради достовірності і занурення у фронтову атмосферу.

"6 вересеня 2014 року ми отримали наказ зформувати екіпаж з шістьох бійців разом із БЕХОЮ розвідників на завдання. Треба було проїхатися по Докучу з прапорами на машинах, щоб показати противнику, який зайшов, що місто належить Українським військам.

Вирушили о шостій годині. Ми проїхали по центру міста і мали виїхати на окраїну, звернути на польову дорогу і успішно повернутися на позицію. Але ми повернули не там, і все пішло на перекосяк. Мапа була аж 56 року. Назви сіл не співпадали з реальними назвами.

Вже сутеніло і в нашій машині зникло світло. Наш механ став позаду машини розвідників і ми рушили шукати дорогу "додому". В світлі фар БЕХИ розвідників мелькнув знак з написом СТИЛА. В селі ми зупинилися щоб спитати дорогу, побачили молоду пару яка муркотіла на лавочці в автобусній зупинці. Хлопець побачивши нас дременув навтьоки, а дівчина заплакала і попросили нас як найшвидше тікати, бо в селі повно російських найманців, і махнула рукою сказавши: "Вам туди".

Ми рушили, по трассі нам зустрічалися спалені військові вантажівки, розбиті маленькі блок пости. Перед якимсь селом розвідники чомусь зупинились, як виявилось вони побачили посеред дороги поваленне дерево і коробку, тому подумали що це може бути фугас. Раптом з двох сторін почала працювати стрілкотня по розвідникам. Наш екіпаж покинув машину і вступив у бій. Ми стріляли по спалахам, хлопці з автоматів та підствольників, а я з кулемета і цим подавили противника і дати змогу розвідникам відійти.

Передня БМП рвонула з місця і понеслась в темряву, наш екіпаж теж застрибнув в броню і механ на сліпу без світла теж погнав. Куди поділись розвідники, ми не бачили, бо за нами кинулися в погоню, по броні стукали кулі. Командир нашого взводу стріляв з автомата та кидав гранати через "бабочку", а я йому допомагав тримаючи люк.

Відірвавшись від погоні, наш механ влетів в якийсь кар'єр і машина заглохла. Ми швидко зайняли кругову оборону стали чекати на ворога, але не було нікого. Мабуть, противник вирішив, що ми загинули. Було прийнято рішення відходити пішки, а несправну БМП приховати тут, в кар'єрі. Марічку як лагідно називав свою машину механ було шкода, але вона не заводилась, тож це було єдине на той час рішення. Я востанне глянув на машину, цифру 6 яку було видно при тьмяному світлі місяця, і пішов замикаючим.

Довелося подолати два височенних підйоми, які складалися з каміння, хтось постійно скочувався до низу і починав все спочатку, в когось випадала зброя. Підійматися було важко, заважали бронежилети, каски, БК, зброя, але все-таки ми вийшли на рівнину. Зателефонувати нікуди не могли, бо не працював зв'язок.

Потім брели через якесь поле, через посадку, знову через поле, і вийшли до дороги. Вирішили дочекатися ранку. Залягли в зеленці і по черзі дрімали. Коли розвиднілось, вирішили зупинити якусь машину і спитати дорогу. Мобільний зв'язок не працював.

Зупинили бусик. В ньому сиділи троє літніх людей, які виявились біженцями з Новоазовська. Вони згодились нас трошки підвезти. Ми всі завантажились та поїхали в невідомому нам напрямку. Це було небезпечно, але іншої ради не було: лишатись тут, в незнайомій місцевості без зв'язку було ще небезпечніше.

В салоні пахло ковбасою, динями та ще чимсь смачним, дуже хотілося їсти. Від запропонованих водієм харчів ми відмовились, збрехавши що не голодні. Проїхавши близько години водій зупинився і сказав: "Вам туди, там Петрівське". Потім, подумавши, сказав: "Один раз живемо, я вас довезу куди скажете" - і ми знову помчали.

Зупинившись у вказаному місці ми вийшли з машини, подякували водієві. Намагалися пропонувати йому гроші, але він відмовився і сказав: "Хлопці, прошу про одне, хай ваші матері вас дочекаються живими!". Ще сказав, що його звуть Іван, сів в машину і поїхав, а ми пішли до своїх.

Нас ніхто не чекав: розвідники, які дивом повернулися, сказали що нас більше нема. У розвідників було двоє 300-х, по яких рано прилетів борт та забрав до шпиталю, а ми пішли спати. Розгорнувши прапор який був зрізанний ножем з антени нашої бехи, нарахували шість кульових пробоїн.

Ще раз розповівши командирові про наші пригоди завалилися спати. Коли прокинулись, то дізналися що наша арта відпрацювала по тому місцю, де залишилася наша машина, і її вже точно не повернути...

Пройшов рік, нас звільнили в запас і я поїхав ставати на облік до військомату. В маршрутці один чоловік почав розпитувати про війну, я до нього придивився і впізнав того самого водія. "Нас дочекалися всіх шістьох!!!" - сказав я йому. На війні нічого випадкового не буває..."

Ivan Hachina #СпогадиБійців

Фото було зроблене на телефон напередодні виїзду.

Обнаружили ошибку или мёртвую ссылку?

Выделите проблемный фрагмент мышкой и нажмите CTRL+ENTER.
В появившемся окне опишите проблему и отправьте Администрации ресурса.

Комментариев:0

Про сайт

Інформаційний ресурс військової тематики північного регіону. Огляд військових новин, військово-політичних подій в Україні та світі, новини озброєння та технологій, оснащення та екіпірування. При копіюванні матеріалів використовуйте активний гіперлінк посилання на сайт Пишіть нам на E-mail: prsspivnich@ukr.net Посилання та гіперлінк (для Інтернет-сайтів) при використанні матеріалів сайту обов'язкові.