Від ліцеїста до зампотєха: про бойовий досвід та життєві цінності українського офіцера

Молоде покоління командирів – це переважно бойові офіцери, які війну бачили на власні очі, а не читали в книжках. Їм є що розповісти про бойові дії, є чому навчити молодь. Чернігівчанин Костянтин Мироненко у свої 37 років вже підполковник, заступник командира бригади з озброєння. Про свій бойовий досвід та життєві цінності він розповів нашому кореспонденту, військовослужбовцю 72 омбр Юлії Євдокімовій.

- Костянтине Володимировичу, з чого почалася Ваша військова кар’єра?

- З рішення. З першого мого серйозного свідомого рішення, що кожна людина повинна мати мету; та не щось просте, а таке, щоб на все життя. Я в юнацтві був так собі хлопчина: вчився не дуже, та і дисципліна у мене трошки кульгала, причому, на обидві ноги (сміється–прим. авт.). Але одного дня я знайшов мету для себе - стати військовим, пов’язати своє життя зі служінням своїй країні.

- Як батьки відреагували на ваше бажання?

- Вони завжди і в усьому мене підтримували, і в цьому рішенні підтримали також. Я вступив до Чернігівського військового ліцею і там вже почалося моє військове життя.

- Важко було пристосуватися до нових обставин? З вільного цивільного життя - до військової дисципліни?

- Не сказати, що мені було вкрай важко. Так, звичайно, певні якісь нюанси були, але то лише на початку. У нас взагалі була дуже насичена програма. Ми вчили і загальні предмети, і військові дисципліни. Уявіть: тобі 16 років, хлопці, твої сусіди, максимум батькову машину вчилися водити, а ти вже, як мінімум, три рази стрибнув з парашутом, більш-менш розумієшся на зброї і маєш фізичну підготовку. Загалом, не було коли вже бешкетувати. З’явилися перші відчуття військового братерства, поваги до командира, не хотілося підводити своїх побратимів. Нам, до речі, взагалі дуже пощастило, у нас командиром був підполковник Клигін. Надзвичайна людина, з надзвичайним характером і силою духу. До того, як прийти викладати у ліцей, він служив у Афганістані, мав 192 бойових вильоти й неймовірну кількість військових ти життєвих історій. Ми його не просто поважали, він був для нас, молодих хлопців, напевно, як батько. Це був для мене перший такий серйозний приклад правильного командира: справедливий, спокійний, чесний, суворий, але дуже добрий, бо дозволяв нам з хлопцями дивитися футбол після відбою (особливо матчі збірної України).

- Про що найбільше мріють ліцеїсти?

- По військовий виш. Ми постійно обговорювали хто куди хотів вступити, перебирали ВНЗ. Старалися вчитися якщо не на відмінно, то на добре. Адже, якщо в тебе гарний атестат, то можна вступити за співбесідою. Дуже старалися (посміхається – прим. авт.).

- І який вищий навчальний заклад обрали Ви?

- Харківський інститут танкових військ ім. Верховної Ради України. Не можу сказати, коли саме я так вирішив, просто "танчики" завжди якось ближчі були мені до душі.

- Що згадується з інститутського життя?

- Згадати завжди є що. Особливо перші враження, які залишаться на все життя. Перший раз сісти за важелі танку, коли багатотонна машина слухається кожний твій рух. Але найбільше, що запам’яталося мені – це перший постріл штатним, тобто бойовим снарядом. Ух, це просто щось!
Перші пів року ми проходили курс молодого бійця у Десні. Знаєте, зараз слухаю, як молоді хлопці, дівчата, солдати, сержанти обговорюють Десну і всі згадують поїзд, що відвозив їх на полігон на стрільби, а я так тихо собі стою посміхаюся. Коли ми були там ще тільки насип для будівництва залізної дороги був. І три рази на тиждень 12 кілометрів на полігон… Ото часи були!

Від ліцеїста до зампотєха: про бойовий досвід та життєві цінності українського офіцера

 - Мабуть, ви з "геном військового" народилися?

- Напевно (сміється). Мені легко давалося навчання. У мене була і перша відповідальність - я був командиром відділення. Досі прізвища хлопців пам’ятаю, хоч зараз вечірню перевірку проводь. Екзамени я взагалі здав «на ура». Такий випадок був, цікавий. Перед екзаменами були практичні стрільби, виконання вправ. Перші виїхали відстрілюватися викладачі, щоб показати, що танки з ПКТ пристріляні, і все чесно. Поїхали відстрілялися, вразили усі цілі. Підходе викладач, кладе 10 патронів, і каже:«Хто відпрацює цілі і принесе бодай на 1 більше - теоретичний екзамен автоматом». Я приніс 21.

- Армія у нас багата на всілякі приказки, цікаві слова. Щось таке казали Вам викладачі, чи може які наставляння давали?

- Ми були молоді лейтенанти, під випуск вже крила порозпускали, ми ж то вже ого-го! Був у нас один полковник, викладач він на нас дивився, посміхався і завжди казав: «Це ви тут «вже лейтенанти», а прийдете у бойову частину, будете ще «тільки лейтенантами»». Так і сталося.

- Як попали у 72 бригаду, одразу чи ще десь служили?

- У 72 бригаду я попав одразу по розподілу. Хлопців інших, що були з Чернігова розподілили у Чернігів. Але тоді було масове скорочення армії і місць командирів танкових взводів на всіх не вистачало, тож мене відправили до 72 омбр. І прийняв я евакуаційний взвод евакуаційної роти Рембату. Пізніше наш підрозділ теж попав під скорочення, і рембат перестав існувати... Оце лиш з війною все відродилося.

- Важко було бути молодим лейтенантом ?

- Нелегко, це точно. Багато чого не знав, вчився на місці. У мене взвод був постійно робочий, техніки багато. Ходив питав, читав, продовжував вчитися. Пізніше став командиром роти з ремонту бронетанкової техніки, так би мовити, більше по спеціальності. Але, чесно скажу, перший двигун з БМП знімав разом з хлопцями і книжкою. До речі, роту прийняв у Саші Багнюка.Він загинув потім, пізніше під Петровським...

Від ліцеїста до зампотєха: про бойовий досвід та життєві цінності українського офіцера

 - Наприкінці 2013 року Ви вже були заступником командира батальйону з озброєння. Відчуття наближення війни було?

- Так, звичайно, як тільки почалися розстріли на Майдані, я вже чітко розумів що потрібно готуватися до чогось більшого. Ми вже були на казарменому положенні. Щодня чекали тривоги. Потім 1 березня надійшов наказ, і 8 березня відбулось завантаження і вихід на полігон. Техніка у нас була в принципі готова, але хлопці до війни готові не були. Мобілізовані 1 – 2 хвиля, екіпажі не злагоджені, все швидко. Важко було.Багато техніки одразу тоді постраждало. Трішки б більше часу було на навчання, було б краще. Люди на патріотизмі робили просто неймовірні речі, але ж на самому патріотизмі не вискочиш. Пам’ятаю вже в районі виконання бойової задачі треба було допомогти нашим розвідникам з технікою, вони прикривали переправу під Кожевнею. Я тоді підійшові кажу: «Хлопці, механіки потрібні на БМП». Це був такий марш в нікуди. Дороги заміновані, дрг ходили, як у себе вдома. Одразу встало 2 молодих хлопця десь до 25 років, а на вигляд взагалі діти. Кажуть: «Ми поїдемо, ми не боїмося». Сіли і поїхали. Знайшли мене потім якось, більше мовчали ніж говорили, але іноді і слів не треба.

- Коли Ви зрозуміли що це справжня війна?

- У мене розуміння прийшло коли ми почали підвозити БК (снаряди) на БМП. Наш підрозділ тоді був відповідальний за доставку боєприпасів. Особливо, коли возили боєкомплект майже не щоночі. Ну і, звичайно, під обстрілом. Ми на Сонцево стояли, ще так вроді й непогано розвернулися. І тоді нас Градами накрили. Слава Богу, всі лишились цілі, лиш техніку пошкодило. Людям пощастило, всі поховалися.

- Вас називають «батько рембату". Чим заслужили таке почесне ім'я?

- Ну... Все просто: так би мовити, був присутній при народженні вже новітнього бойового підрозділу. До 2015 року ремонтно-відновлювального батальйону не існувало – був скорочений, а у лютому 2015 року був заново сформований наш РемБат. Мене було призначено командиром батальйону. От і виходить, що я йому, так би мовити, батько (сміється).

- Де Вам найважче було працювати за ці 6 років війни?

- Найтяжче було, коли бригада стояла в Авдіївці, шахті Бутівці, Верхньоторецькому. По-перше, вийшли ми тільки з контрактниками, бо мобілізовані 5 хвилі вже роз’їхалися по домівках. Особового складу не вистачало, бракувало спеціалістів. І потім як почалося! Спочатку накрило тиловий пункт 2 батальйону. Були пошкоджені дуже багато машин, деякі  взагалі знищені. Потім почалися бої за Авдіївську промзону; та й шахта Бутівка теж передихати не давала. Хлопці мої постійно рвалися на передок, болісно сприймали новини про поранення побратимів. Особливо важко було сповіщати про загибель. Постійно говорив з ними, пояснював, що якщо ми не відремонтуємо техніку, не полагодимо зброю, то хлопцям не передовій не буде чим воювати. І що цю роботу можемо зробити тільки ми. Дуже важко було, особливо коли ти хлопцям пояснюєш, вмовляєш їх, а сам душею і серцем теж рвешся туди.

Від ліцеїста до зампотєха: про бойовий досвід та життєві цінності українського офіцера

 - Можливо некоректне питання, але нас читають і прості українці, не дотичні до армії, скажіть – важко бути командиром?

- Дуже важко. Не так фізично, як морально. Ти відповідаєш за всіх і кожного. Особливо важко коли, наприклад, відправляєш своїх спеціалістів на передові позиції, чекаєш, не хочеш турбувати, аби зробили швидше роботу. Крутиш того телефона у руках, слухаєш радіостанцію, чекаєш, чекаєш, чекаєш… Це дуже велика відповідальність. Але й хлопці та дівчата, коли відчувають, що ти за них, теж стараються. Стараються виконати швидше завдання, не підвести ні в чому. Можливо, саме через це ми і стали у 2016 році найкращим ремонтним підрозділом АТО. Через отаку просту людську взаємопідтримку, взаємодопомогу і взаєморозуміння між командиром і підлеглими.

- Нині Ви заступник командира частини з озброєння.Що порадите молодим офіцерам?

- По-перше, хлопці та дівчата, не бійтеся. І головне - не соромтеся питати, особливо, у прапорщиків, сержантів і солдат. Деякі з них довше в армії, ніж ви взагалі військові. І, повірте, їх досвід і знання часто можуть вам стати у пригоді. Ну і, звичайно, не припиняти вчитися по приходу у частину. Як бойовим, так і тиловим раджу: запасайтеся літературою, читайте, вчіться, що не зрозуміло - запитуйте, шукайте відповіді! І тоді, повірте, ви освоїтеся набагато швидше. Будьте справедливими й чесними – це допоможе завоювати авторитет і своїх підопічних.

- А які поради будуть молодим солдатам, сержантам?

- Скажу, що на них тримаються наші Збройні Сили. Скільки б не було офіцерів, тямущих і правильних, але без солдатів не буде ким робити роботу, не буде ким воювати. Хлопцям та дівчатам пораджу в принципі те саме: вчіться, розвивайтеся, самовдосконалюйтеся і цим ви вдосконалите і реформуєте нашу армію. І головне - довіряйте командирам. В будь-якому разі ваш командир за вас, ви з ним, як кажуть, "в одній упряжці", в одному, так би мовити, окопі. Все, що "прилітає" йому - прилетить і вам; і навпаки.

Від ліцеїста до зампотєха: про бойовий досвід та життєві цінності українського офіцера

 - Про все поговорили, а про кохання забули. Чекає хтось на Вас дома?

- Дружина і мала донечка. Теж так цікаво склалося. Ні в інституті, ні вже в 72 бригаді такого якогось кохання не було. По мирному часі більше якось роботі увагу приділяв. Дружину свою зустрів прямо перед війною: напевно, так потрібно було, щоб трохи остудити гарячу голову. Одружилися в мою другу відпустку у 2014 році. І донечка маленька вже підростає – наша квіточка. Так і служити краще. Звичайно сумую, чекаю відпустки, але є стимул робити більше, щоб донечка не застала і не побачила того, що бачили ми.

- Скоро 2020 рік, що будете робити далі, які плани на майбутнє?

- Питаєте чи буду служити? (сміється). Звичайно буду. Як можна більше сил і вмінь хочеться віддати рідній 72 бригаді. А от з таких особистих бажань - дуже хочу виростити доньку на мирній Україні, але, звичайно, тільки через перемогу.

#негероїчніісторіїзжиття #РемБат #72ОМБР #Чорнізапорожці

Від ліцеїста до зампотєха: про бойовий досвід та життєві цінності українського офіцера

Обнаружили ошибку или мёртвую ссылку?

Выделите проблемный фрагмент мышкой и нажмите CTRL+ENTER.
В появившемся окне опишите проблему и отправьте Администрации ресурса.

Комментариев:0

Про сайт

Інформаційний ресурс військової тематики північного регіону. Огляд військових новин, військово-політичних подій в Україні та світі, новини озброєння та технологій, оснащення та екіпірування. При копіюванні матеріалів використовуйте активний гіперлінк посилання на сайт Пишіть нам на E-mail: prsspivnich@ukr.net Посилання та гіперлінк (для Інтернет-сайтів) при використанні матеріалів сайту обов'язкові.